ЛитМир - Электронная Библиотека

– Тільки я…

Зіна скептично усміхнулася.

– Ну звісно… Якщо очі заплющити… – На сина уважно глянула. – Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.

– У мене гітара! – обурився Тьомка.

– Мамо, заручників убивають, – значущо сказав малий Аркашка.

– Хай тільки спробують, – спокійно відказала Зіна.

Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.

– Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів'є.

Тьомка зиркнув на матір ображено.

– Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!

– Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, – відрізала Зіна. Нагадала: – Щоби завтра вдома був.

У ніч проти доленосної п'ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом – нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?

– Дванадцять тисяч вісімсот гривень, – констатував напружено. – Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…

Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців – атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку – точну копію «Макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб'є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п'ятнадцять заручників? Група підтримки?

План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять – забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді – ультиматум, точну копію «Макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же – вірить!

Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту – на сусідському подвір'ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.

Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.

– Ніхто не поведеться… – пробурмотів гірко.

О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам'ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти – широка кістка, мідна горлянка, – сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.

– Люсі! Це ж… Це ж мій роман! – волав Пустовоєв. – Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…

– І за ці двадцять рядків я віддала п'ятнадцять років своєї молодості?! Старий ти козел! Ні, я божевільна! Я – дурепа! – Люсі стало так шкода себе, хоч вішайся. Не втрималася, відкинула чобіток геть.

Геракл Генрихович тренованим рухом перехопив чобіток, усівся в крісло, взявся рятувати рукопис – виймав списані чорною пастою аркуші зі взуття, розгладжував любовно, складав на письмовий стіл, оббитий зеленим сукном. Бурчав:

– Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!

– Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. – Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.

Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.

– Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я – геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!

Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.

– Знайду! Знайду! – верещав зі схованки. – Отак і знай, невдячна корово!

Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.

– Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!

О дев'ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще – як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж – люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, – плакало серце. – На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене – під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»

Сунув, вдивлявся, наче перевіряв – правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.

– Маячня… – буркнув. – Виставка якась чи шоу…

Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, – ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:

– Пропустіть! У нас тут добір на шоу!

У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.

– Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!

Макар відчув: судинами – окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!

З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» – констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:

– Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я – перший!

– Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! – крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. – Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?

Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…

– А точно по сто доларів платитимуть?

– А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…

– Родичів не беруть. Я знаю.

– Що ти брешеш?

– Сто баксів? Мопед куплю!

– Де ти бачив мопеди по сто баксів?

– Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…

– Дівко! А ти тут якого тир дуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!

– У мене досвід великий…

Макар зіщулився – слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого – ти й ти, а іншим – вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, – психонув. – Куди пнуться? Хай би прийшло двоє-троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов'яга років сорока. Сіра куртка на плечах-вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.

42
{"b":"250505","o":1}