ЛитМир - Электронная Библиотека

– Синові? З чого ви взяли, що синові? Я не казала…

– Не віриш мені! А я і без тебе все знаю. А те, що задумала…

– Ні! – пані Женю підкинуло. Підхопилася зі страху. – Прошу! Ані слова. Як не вірити? Вірю! Кажуть, уся Македонія гуде. Тому й прийшла до вас. Як дітей маєте, зрозумієте… Як усе бачите, тим більш зрозумієте…

– Не боїшся?

– Та не лякайте вже! Й не боятимуся! – горбатий ніс ворожчин зник, боа і пір’я, двісті кілограмів целюліту і глибокі зморшки на лобі. Пані Женя бачила тільки проникливі темні очі.

– Веди його. Повторю за тобою, – прошепотіла ворожка, прикрила повіки.

– Дякую! Дякую дуже! А… гроші? Скільки? Коли?…

– Не хочу від тебе грошей. Жабку мені купи… Зелену, тверду. Та не смарагдову. Непрозору… Як твоя доля тобі… – усе тихіше, тихіше. – Йди собі, жінко… Сама схотіла…

Чи тому, що дві години польоту Макс усе обмізковував розпатякування Чонгана про династію, вигідний шлюб, розташування зірок і вітражність його азійського Я, чи через те, що плече відтягувала сумка з лікером «Mandarine Napoleon», що його нормальні люди у коктейлі додають, а старий Перепечай у чистому вигляді дудлив, та з Борисполя Макс хотів було податися прямісінько до діда, бо в житті батька не спостерігалося справи, яку б хотів продовжити без відрази для власної гідності. Може, ді-до кращий? Розпитати б.

Та біля квиткових кас на виході із приміщення аеропорту стояла мама. Махала Максові ще здалеку, усміхалася.

– Синочку… Привіт! Відпочив? – наче той перетрудився.

– А Дора де? – раптом запитав Макс.

– Максиме! Ну, їй-богу! – обурилася. – Ще я за твоїми служницями не слідкувала! Десь же є! Раз до тебе заходила, так її вдома не було. Нікого не було.

Плани побачити діда відступили, загубилися на задніх щаблях актуальності. Макс знітився.

– Дякую, що зустріла, мамо. До татового офісу довезеш?

Мати вела автівку до міста, розпитувала про тата, нудний Брюссель і геть не нудного Чонгана, а Макс ловив себе на думці, що нишпорить поглядом по узбіччях – дівчина у чорному, табличка в руках, три слова. Попереду з’являвся хрест чи невеличкий пам’ятник – місця загибелі людей у ДТП, та біля них – порожньо. Думки збивалися… А Дора? Дора де? Чому вдома не сидить? Хто дозволив?…

У батьковому офісі – напружені Шиллєр і Марта. Макс і сам не розумів, навіщо припхався сюди. Тато просив лише передати підлеглим – скоро буде! Міг би просто зателефонувати. Та він приваландався. Несподівано захотілося зрозуміти, як то дивитися в очі людям, що вони минулого літа старанно відчищали бруд із сяючої корони Дюка. Свідки його слабкості. Нічого не забули? Марта відводить погляд, ніби соромиться нагадувати. Продзеленчала «добридень», погнала якісь папери до Ради відправляти. Шиллєр навіть не намагається бути делікатним:

– Як почуваєшся, Максе?

– Повинен погано?

– Не думаю. Навпаки, – Шиллєр сіє туман, усміхається.

– Чому?

– Якось при нагоді…

Якби ж не виховання! Дав би іміджмейкеру в харю, нагадав: ти просто солдат! Не крути отут словами переді мною, як стриптизерша на жердині. Відповідай!

– Нагоди я обиратиму! – врешті цідить. – Маєш, що сказати, – кажи!

І Шиллєр би сказав, та до нардепівського кабінету повертається Марта, ніби й виходила тільки заради того, аби взяти себе в руки і не виказувати справжніх почуттів. Дзеленчить оптимістично: як вони скучили за Володимиром Гнатовичем, як без нього порожньо! Як здоров’я пані Євгенії і самого Макса?! Де відпочивали на свята?!

Досить! Макс кидає в кабінеті десять ввічливих слів, йде геть. Пересвідчився! Підтверджено! Хай би згинули ті люди, що знають про нього більше, ніж він би хотів! Та життя глузує. І коли кабінка ліфта зупиняється на котромусь із поверхів, до неї входить ще один із тих, хто геть усе знає про Любу. І Макса…Макаров! Вітається привітно – чемний і холодний. Макс не відповідає, губиться. Лає себе подумки брудними словами, та на язик рветься інше.

– Ти про Любу… нічого не чув?

Навіщо спитав?! Ішов до материної автівки, сам себе не розумів. Однозначно ж: забути навіки Любу – єдиний на сьогодні зрозумілий шлях. Ще б ті три слова прочитати, щоби дохльобати супчик із сумнівів, у щось більше натхненне зубами вчепитися.

– Куди їдемо, синку? До нас чи до тебе? – пані Женя чатувала біля автівки.

– До мене, мамо…

Пані Женя завела двигун, ще одну скіпку згадала.

– Август Альфредович дзвонив… Казав, секретарка твоя… Ганна! Ключі від твого кабінету шукала. Щось їй терміново треба там було.

31 грудня надвечір Ганна Іванівна додому зазбиралася, на Дору розгублено глянула – тиняється одна-однісінька порожніми Максовими апартаментами, усміхається собі. «Ой, Доро, Доро! Що за фантазія підхопила тебе, легку?! Глуху-німу ще й засліпила… Ох, є причина!» – подумала. Дівча до себе поманила.

– Запрошую вас, пані Доро, до себе у гості. Новий рік святкувати.

Отак! Дора – ги-ги! Одежної шафки не відкрила, хоч повнісінька. Теребовлянську вишиванку з теребовлянської торби дістала – мамина робота. Вдяглася. Ганна Іванівна побачила, вразилася:

– Та ви красуня у нас!

– Так! Так! – голівкою киває, очі блищать. Гарно. Геть усе гарно. Що Макс поїхав. Що не встиг Дорі паспорта закордонного зробити. Що не залишив Ганні Іванівні ніяких вказівок стосовно Дори. Що вишиванка не мала. Що у гості…

Таксі – подвійний тариф. До Троєщини в сотню не вклалися. Ганна Іванівна сиділа на задньому сидінні поруч із Дорою, коментувала Київ. Набережна. Поділ, де офіс фонду. А там Петрівка. Книжки. Величезний книжковий базар. Міст Московський, Лівий берег, праворуч – Воскресенка, ліворуч – Троєщина. Ватутіна, Маяковського, Маяковського, ще Маяковського, Цвєтаєвої. Приїхали!

– Змерзла? – питала, коли йшли до звичайної багатоповерхівки на околиці столиці.

– Ні, ні! – усміхалася Дора. Яка там набережна? Який Поділ і Петрівка? Вогні. Безліч теплих, як янгольські крильця, вогнів супроводжували всю дорогу, затуляли будинки, людей, ялинки, автівки, освітлювали не цей вечір – увесь шлях наперед. Файно… Мчати… У вогнях… Туди, де стукає чиєсь незнайоме милосердне серце. Руки на колінах усю дорогу тримала. Тепло. Зовсім не змерзла.

Та й у Ганниній хаті зимно лише першу мить. Навіть ледь теплі батареї гарячішають від радісної метушні. Назустріч хазяйці і гості мчать двійко різномастих псів – один маленький і, певно, дуже гавкучий. Другий – поважний, як білий гриб під березою. Не поспішає, обнюхує Дору прискіпливо. Йому заважає хлоп’я рочків п’яти. Виникає у передпокої, коли Ганна Іванівна і Дора ще й пальт не познімали. Обхоплює Ганну Іванівну за ногу – от точнісінько так само, як мала Дора маму із татом на замковій горі: ох же, люблю я вас! Сувора секретарка залишає у передпокої пальто і незворушність, стає геть іншою – як… Дорина мама. Усміхається, обнімає хлопчика, підхоплює на руки.

– Щастя ти моє…

Усі скопом котяться до вітальні, а там сива пані з брошкою на комірці білої блузи поправляє тарелі на столі.

– А Славко допомагав мені огірки на олів’є кришити…

– Помагав! – підскакує хлоп’я, сіпає Ганну Іванівну. – Бабусю! Їсти! Давайте уже їсти!

Тягне Дору до столу.

– Тьотю… Хочеш олів’є?

Уже за столом Ганна Іванівна пояснює малому Славкові: тьотя Дора розмовляє руками. Хлоп’я дивиться на Дору, як чудо із чудес.

– Ух ти! Я теж хочу…

Дора усміхається. Киває – навчу. Руки літають – у вас гарно.

– Гарно? У нас гарно?

У вас тепло. І смачно, як удома.

– Дуже смачно! Я ж огірки кришив!

Ялинка сяє, телевізор демонструє свої версії святкових каталізаторів, за вікнами спалахують вогні феєрверків, Славко змагається із ними – знову і знову запалює бенгальські вогні, розмахує ними – радість! Дора ковтає червоне вино з високого бокала рівно опівночі, заплющує очі і загадує, щоб у новому році їй завжди було так тепло і затишно, як оцим людям у невеличкій двокімнатній квартирі на околиці Києва. Зиркає на Ганну Іванівну: тут же немає горя? Так же? Нема?

18
{"b":"250507","o":1}