ЛитМир - Электронная Библиотека

– Люба… – як отой телепень, усе «Люба, Люба», а що далі – хоч убий – не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…

– Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… – читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою – на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

– Кров, – зітхнула. – От біда…

Руки до неба. З неба крізь стелю – дощ. Та рясний. Падає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить – і попливе Максова постіль…

– Що… Що ти робиш? – вигукнув, самий жах у голосі.

– Прибираюся… – у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна – усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

– А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

– Ти пірни… – Максові у вічі. – Я не можу… Потону…

– Люба…

– Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

– Зачекай… Треба б… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала – ой, гірко – нахилилася до води червоної та раптом – шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, – навкруги море червоне хвилями б’є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Максового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча – знала, як кінестетика пробудити.

– Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

– Що ти тут робиш, мамо? – похапцем підхопився, роззирнувся. Дідько! Він же вдома. – Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний – по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

– А це що? Кров?…

Пані Женя насупилася стривожено – що з сином коїться?! – ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

– Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе «Hershey’s» нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

– А… Так.

– Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки-но підсмажила.

– Дякую… – усміхнувся. «Hershey’s»… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

Накинув м’який махровий халат.

– Умиюся і буду.

Пані Женя ступила тільки крок, як побачив – з килима голка стирчить. Ще крок – мати на неї ступнею… Ухопив її за руку – стій!

– Що, синку?…

Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. «Знову… не зміг», – подумав спокійніше, ніж зазвичай…

Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася – усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м’ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!

Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу – криваве море із нічних жахів. «Чому вони не лишилися на Костянтинівській?» – подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? «…Дора?» – здивувався. Зиркнув у бік вікна – білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? «А навіщо мені Дора?» – подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу – тільки секс!

– Віддай мені Дору, мамо, – вимовив тихо і чітко. Очі в таріль. Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.

– Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, – нагадала обережно. – А як треба приготувати, то знайду кухарку…

– Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.

– Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, – спробувала скорегувати.

Макс усміхнувся ввічливо-приязно – присікатися ніяк.

– Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.

Пані Женя зиркнула на дівча – не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна – нахилилася ближче до сина, прошепотіла:

– Ти ж… не скривдиш каліки?

– Мамо, прошу! – скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина у тому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості – запрошу. У власні плани – ні…

– До себе поїду, – тільки й зумів.

– Зараз, зараз, синку…

Пані Женя підхопилася моторно – ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки – усе лишив, як біг хтозна-куди.

Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

– У мене працюватимеш! – вимовив чітко.

Дора так широко розкрила очі – вії сторчма. Захитала головою заперечливо – ні, ні.

– Не хочеш?

Завмерла. Кивнула обережно – так, не хочу.

– Чому?

Плечима знизала…

Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

– Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! – ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики – осанна!

Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

– Ти… у місті була? – ні сіло ні впало.

«Ні», – хитнулися чорні кучері.

– А сни бачиш?…

«Так», – хитнулися чорні кучері.

– А ти… сама звідки? – й не помічав, що й досі стискає Дорин зап’ясток.

Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. «Теребовля» – написала. Закивала – так, так, я з Теребовлі.

Де воно таке?

– Ти… повнолітня?

«19», – вивела у блокнотику.

Здивувався. Невже?!

– Київ покажу… – буркнув збуджено. – Хочеш? – додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

До повного щастя – один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На «мазераті». До власної розкішної квартири на Хрещатику.

Пані Женя – як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне – повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від’їхали від дому – на «лексус» і до тата, старого Перепечая: що робити?!

Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі – брись, доньку вислухав:

– І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

– Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! – розлютилася пані Женя. – У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.

– Додому ж повернувся?

– Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?

5
{"b":"250507","o":1}