ЛитМир - Электронная Библиотека

Дістався додому – чорний! Дружині все виклав – вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер – ворог!

Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко – чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.

Украй заклопотаний Макс – як не у Москві, так у Європі – з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: «Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?»

Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.

– Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…

– Правда, – спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.

– Ну… То розкажи… – мовив Сердюк глухо. – Навіщо власному батькові паскудити взявся?

– А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? – спокійно відповів Макс.

– Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! – вибухнув. – Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…

– Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?

– Ні… – прошепотіла вражено.

– А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! – Володимира Гнатовича трусило.

– Хіба то твої гроші? «Сили добра»! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.

– Виродок!

– Добре, що все з’ясували, – холодом. – Не люблю розмитих уявлень про життя!

Дверима грюкнув – бувайте!

Батьки заклякли.

– Ну, що… Приїхали! – процідив Сердюк. – Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.

– Певно, тато йому занадто багато залишив, – докумекала пані Женя. – Нічого… Час мине – попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш – повернеться…

Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу «ауді», Юлю Скачко. Ну, і маму.

Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, – реальні справи категорії «супертяж», чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чонганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою – хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п’ятірка – символ здоров’я. Не скній, Чонгане!

Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі – воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося – тільки білому шлях. І лише один нез’ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості – репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?… І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…

Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.

– До дитини! До дитини їду! – кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.

Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег – ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.

– Перепрошую, – ламаною французькою. – У чому винна та жінка?

– Нелегальна мігрантка.

– І що на неї чекає?

– Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.

– Дякую…

Друге скельце підібрав у «Пінчук-Арт-центрі», куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда – стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?

Підійшов ближче.

– Оресте Давидовичу?

– Доброго дня, Максиме, – безбарвно пробурмотів Матусов.

– Ви… засмучені чимось?

Старий зітхнув.

– Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на «ферарі» у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?… Така біда…

– Співчуваю, – відповів щиро.

Відійшов від Матусова – очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора – на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру – клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася – очі-всесвіт – мовив жорстко:

– А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! – пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.

Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена – сумна і сердита. І тільки через дев’ять років після маминої смерті хтось підказав дів чині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…

– Тепер мама не сердиться, – сказала.

Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику – давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув – Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко – зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» – прочитав гірке.

Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш – мертвий Матусов, ворожка, Нані – доля… Лукава, ненаситна – навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш – ніколи не змиришся, як не по-твоєму!

Мобільний до вуха.

– Мамо?!

– Синочку… – почув звичне.

– Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!

Відрубав зв’язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув – ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.

Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках – у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де Любину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…

І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепечаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка – Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця – ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?…

Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього – кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: «Ганно Іванівно! Приберіть!»

Задумався. Набрав колишню секретарку.

– Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!

– Добре, – напружено відповіла жінка.

Зустрілися на нейтральній – у дорогому ресторані на Печерську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослуховують.

58
{"b":"250507","o":1}