ЛитМир - Электронная Библиотека

Люко Дашвар

Биті є

Гоцик

Гоцик - pic_1.png

Частина перша

Гоцик - pic_2.png

Всевидяща дупа

– Халепа тобі – мама! – кричала Гоцикові рідна ненька у далекому дитинстві, коли пацаня поспіхом змащувало збиті в кров коліна гарячою пилюкою і мчало до дірки у паркані друзяк доганяти. А тато без слів. Біля шпарини – хоп! За шкірку і до свиней у загородку.

– Сиди і думай, трясця матері!

Гоцик сопів ображено хвилини зо дві, штовхав поросят, що вони із цікавістю тикали п’ятаками малому в живіт, прикладався до їхньої миски з вареною морквою – а повиздихайте! – вмощувався у куті і мріяв: от виросте і встрягне в таку халепську халепу… Нізащо не зупинять!

– А як ти взнаєш, куди саме лупитися? – питав Гоцика друг Бронька.

– Дупою відчую… – відповідав упевнено.

Ох, та дупа – невід’ємна складова української інтуїтивної прозорливості. Прямим нервом до серця. Як у грудях муляє, той же час у дупу пече, – і не хочеш, підскочиш і… Аби не в халепу. А Гоцик, як неньці вірити, тільки туди, зараза.

І ото варто було посеред ночі крастися на подвір’я фермера Павки Козленка, давати Павковим собакам харчу, виймати з вигрібної ями гімна кіло, аби тим гімном на Козленкових воротах вивести «Паня – падло». І так усе село знає – смердить пихатий синочок колишнього голови колгоспу, що він нині сільраду окупував, – без хабара і не потикайся! Школу на трояки, гульбанив пару років у столиці – все казав: «В аграрному…» – а як виперли з тріском, тато з нього фермера зліпив. А хіба з гімна куля вийде?! Зібрав, сука, кукурудзу, оточив поле охороною, щоб односельці качани, що на ґрунті лишилися, не збирали. Та людям не те скіпка. Хай би сам ходив з мішком, збирав, так ні! Загнав трактора і переорав.

– І навіщо тобі та халепа?! – плакала ненька. Прикладала до Гоцикової побитої морди капустяне листя, коли Павка вирахував, чиїх то рук діло, і так зчепилися – ледь розтягли.

– Так, хай знає…

– Отепер точно проходу не дасть, – сказав тато.

– Ще хто кому… – буркнув Гоцик.

І якось навесні, якраз перед випускними шкільними іспитами, генделику «Марія Магдалина», коли п’яний Павка Козленко Гоцикову однокласницю Тайку в кутку затиснув, знову вляпався… До Козла і дівчини підійшов, мовляв, а хто тут у нас ледь не трахається у людей на очах під музику…

– Тайко, ти дурна? – здивувався, побачивши конопату реготуху, що вона у школі сиділа за сусідньою партою, а тут супилася в куті, наче й сама не розуміла, що відбувається.

– Вали звідси… – процідив Козел. – Ми з Тайкою восени одружуємося.

Гоцик не звалив.

– Не ходи за Козла, – сказав дівчині впевнено. – Краще вже за мене…

Павка Козленко мовчки дістав ніж, пішов на Гоцика.

Гоцик напружився і зрозумів: на логіку і здоровий глузд покладатися марно. Тільки на дупу. Як дременув! Паня слідом. Добре, не порізав нікого по дорозі. На вулицю вискочив – а нікого!

– Гооцик! – гаркнув, лють у вухах дзвенить.

Гоцик сидів на абрикосі, що вона застовбила собі місце поряд з «Марією Магдалиною» ще років тридцять тому, здичавіла, та родила й досі – дрібне кисле. І цеї травневої пори уже приготувалася – зеленими пуголовками плодів важка.

Гоцик зірвав зелену абрикосу, поцілив у Козла, плюнув йому на бошку і сказав:

– Тобі чого?…

Паня скакав козлом, брався лізти на деревину, Гоцик довбав його черевиком по руках, клацав дешевеньким мобільним – знімав! – іржав, аж кагал з «Марії Магдалини» вивалив на забаву подивитися.

Дурнуваті забавки урвалися несподівано.

Гоцик закінчив школу, уперся рогом – не поїду нікуди! Мати в сльози: гроші збирала-мріяла, аби син вищу освіту отримав, філологом став. Тато бурчав: навіщо воно йому?! Хай краще помагає свиней вирощувати. Ох, ті свині! Якби не вони, так би й лишився у рідній Нехаївці.

Свиней Гоцик ненавидів з дитинства – не один день з льохами у загородці просидів! – тож перспектива залишитися їм на радість гризла серце: краще уже гайнути геть. Та за Сеймом, на хуторі, де цигани збирали металобрухт, варили самогон і тихцем коноплею приторговували, у стайні рома Петра пряли вухами Гоцикові улюбленці, що він до них бігав при першій-ліпшій нагоді, – трійко доглянутих, граціозних коней. Лорд, Ванда і Кассіопея. Петро не бурчав, дозволяв хлопцеві і чистити коней, і випасати, і верхи… А коли біля Ванди з’явилося смішне чорне лоша, кволе і слабке, Гоцик з тиждень від нього не відходив, поки те не оклигало.

– Переїжджай до нас на хутір, – казав Петро. – Хата порожня є, підправимо тобі її. Коней розводитимемо, продаватимемо… Своїх заведеш.

Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився – немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився – у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив – умер!

– Андалусієць, – переповідав Петрові. – Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…

– Звідки тут андалусійцю взятися? – не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.

Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.

Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав – Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:

– Уб’ю, сука!

Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі – стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!

Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…

Пішов на Паньку. Козел зціпив щелепи, натиснув на гачок. Я-ак бабахне у дільничного набоями на кабана. Сойку відкинуло – лежить посеред двору, червона калюжа ландшафт вирівнює. Паню не попустило – ще більше роз’ятрився. До Гоцикової хати пішов…

– А тепер тебе, сука, покладу…

Та дільничному лише плече порвало в лахміття. Підскочив, очманілий, ухопив ніж, що він на лавці лежав, бо Гоциків тато щоранку тим ножем свиням буряк і моркву рубав, підскочив до Пані – як садоне ножем у спину.

– Козел, бля… Тебе заарештовано!

Паню Козленка ховали наступного дня. Панькина мати валялася на землі біля труни, голосила, поки не знепритомніла. Панькин тато хитався, чорний, – не підійти.

Нехаївці скорботно товклися біля Козленкового пишного двору і геть не заздрили. Перешіптувалися: кажуть, Сойку у райцентрі прооперували, руку врятувати намагалися. Косували на Гоцика: усе через тебе, халамидник!

– Та не брав я тої коняки, – буркнув знічено.

Труна, блідий спокійний Панька у костюмі з краваткою – усе те здавалося дурним недоречним сном, що варто лише головою мотнути, як тій коняці, – розсіється. Вони з Панькою все життя ворогували-билися, але ж… не до смерті.

– Не бреши! Де вночі вештався?! – хижо прошепотіла баба Зіна, що її хата по сусідству із Гоциковою. – Бачила-бачила, як увечері з дому пішов, так усю ніч десь і проваландався!

1
{"b":"250508","o":1}