ЛитМир - Электронная Библиотека

– Іспанія? – голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. – Де саме?

– В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі – сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

– Шістдесят відсотків, – не видав несподіваного хвилювання.

– Брате… – Ілія затремтів: план діяв! – Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… – Додав щиро: – Без тебе так самотньо.

– Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

– Що там, в Португалії? – запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично – виграв. Тільки б стратегічно не програти!

– Мати, – сказав Гоцик. – До матері йду. По борщ…

Частина друга

Гоцик - pic_3.png

Скарб

І лія наївно сподівався: довгий шлях швидко змотає Гоцика. Однієї ночі скине рюкзак з плечей, звалиться без сил, стулить очі й нізащо не почує, як Ілія тихо і хижо вкидає під футболку чорну лаковану шкатулку і немалий зливок. Та клята, покоцана горами Європа видушувала завзяття з самого Ілії. Першим падав на траву. Просився: перепочинок, ноги не йдуть.

Корективи у мандри внесла не тільки тепла середземноморська весна – Гоцик. Постановив упевнено:

– Досить людям голову морочити. На природі ночуватимемо.

Ще поблизу Марселя викинув нафіг з рюкзака теплу куртку, светри, шалик, шапку.

– Тільки плечі відтягують!

– Але за літом осінь… Згодиться, – Ілія не позбувся речей. Тягнув важкий рюкзак з теплим одягом, а того таки немало.

– Нове куплю, – легковажно відповів Гоцик.

Тринькав грошики з чорної шкатулки – два спальники придбав, похідний посуд, сухе паливо.

– Відчуй себе туристом, Іліє, – усміхався скептично, спостерігаючи, як той безпорадно вошкається над сухими гілками, сподіваючись запалити багаття.

Врешті-решт сам видобував вогонь, топив очі у червоному полум’ї. «Коли ж ти уже заснеш?» – Ілія не зводив очей з важких Гоцикових рук: тягнувся до вогнища, підправляв гілки, аби краще розгорялися. І засинав у сподіванні, що наступної ночі вже точно не проґавить…

А шлях заманював усе далі. У Марселі Гоцик довго вивчав мапу, подався до гавані, роззнайомився там з таким собі мсьє Гюра, хазяїном невеличкого моторного катерка. Години зо три жестами бурхливо сперечався із ним, врешті вдарили по руках, пішли пити пиво у найближчий генделик.

– На морську хворобу не страдаєш? – запитав Гоцик Ілію, коли увечері – п’яний-веселий – повернувся до лавки під кипарисами, де Ілія зранку чекав на нього. Пояснив: – Завтра відпливаємо.

– Куди? – запитав ошелешений Ілія.

– Я планував морем одразу до Андалусії дістатися, але домовився – тільки до Перпіньяна.

– Це де?

– На кордоні з Іспанією.

Гоцик дістав шкатулку, вигріб з неї усі гроші, перерахував.

– Блін! Трохи не вистачає… – зиркнув на Ілії уважно. – У кишенях щось маєш?

Ілія давно засвоїв: Гоцикові брехати не можна. Мовчки дістав з кишені останні п’ятдесят євро. Гоцик усміхнувся:

– Починаєш вичавлювати із себе бухгалтера? Нормально!

Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…

Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.

Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!

Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.

– Горане… Горане! Ти тут?

У вусі зітхнув тарган.

– Чув? – запитав безбарвно.

– Я можу щось зробити?! Для тебе.

Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…

Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.

– Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!

– Мізерний…

– Який?

– Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.

Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.

– Тоді тобі треба пошукати інше житло, – порадив відверто. – От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.

– Знаю, – прошепотів Горан. – Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» – та ніхто не відповість. Знатимеш – я уже далеко.

Ілія зітхнув зажурено.

– Кохання… Хіба воно варте таких мук?

Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.

Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна – лише початок. Перетнуть кордон – без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.

– Сієста, – оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.

Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.

Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:

– Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.

– Ні, – знічувався Ілія. – Разом дійдемо.

– Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.

– Ні, – уперто хитав Ілія кучерявою башкою.

І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:

– Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.

– Що це – радість?

– А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра – брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.

– Маячня, – дратувався Ілія. – Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.

– Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.

– Потрібно.

– Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.

– Усі багаті… так живуть.

– Бідахи! Я так не хочу.

– Навіщо ж тобі скарби?

– На радість…

Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.

– І що таке радість? – тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.

Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.

26
{"b":"250508","o":1}