ЛитМир - Электронная Библиотека

Колобор стояв, повернувшись у бік річки, де з-за верболозів ось-ось мало виринути сонце, і щось тихо й зосереджено шепотів. Чи то сонцю, чи то річці, чи то лісові, чи то всім Великим…

Коли всі учасники обряду зібралися, Колобор провів рукою по своїй сивій довгій бороді, такій довгій, яку мав право носити тільки він, та, дочекавшись, щоб голоси стихли, мовив:

– Я нині випросив у Великих наших благословення на випробування юних… Великі благословляють їх на Посвяту й чекають від них мужності, хоробрості й сили. Сьогодні вночі вони хочуть бачити перед собою гідних називатися чоловіками.

Слідом за волхвом вийшов уперед Сокіл. Суворо оглянувши учнів, він усупереч своїй лютій зовнішності по-батьківськи сказав:

– Чада наші, я вчив вас мудрощів лісового життя й хитростей полювання та бою. Усе це вам сьогодні знадобиться. Будьте холодні розумом і гарячі тілом. Лісовик вас задери! А хто, може, засумнівається в силі своїй, нехай залишиться на цьому березі.

Старші глянули в бік юнаків, але жоден із них не рушив із місця.

За ним привітав неофітів Велимир:

– Рід наш, родичі й предки наші, у цім й у тім світі, чекають, що ви покажете себе гідними нашої поваги. Нехай кожному з вас вистачить сил пройти це випробування й нехай супроводжує вас удача! – Помовчавши, Велимир додав зовсім уже по-простому, без урочистості: – І пам’ятайте, сини наші, що сьогодні ви відстоюєте не тільки свою честь, а й честь усіх родичів ваших, кревних, і Роду нашого. Тож постарайтеся…

Юрба схвально підтримала слова Велимира. Юнаки застигли в напруженні, немов дерева напередодні очікуваної зливи, коли ось-ось може налетіти люта негода, яка кине їх у вирій оскаженілої стихії. Але це буде лише за мить. А поки ще все завмерло в передчутті прийдешніх подій. Чеславові здавалося, що всі чують, як б’ється від хвилювання його серце. Краєм ока він помітив, як сполотнів поруч із ним завжди веселий і безтурботний Кудряш.

Крізь ліс пробилися перші промені сонця.

– Слава тобі, Даждьбоже Великий! – гукнув щосили Колобор і підніс руки назустріч сонцю.

– Слава!!! – відлунила гучно юрба.

– Чи готові ви до випробування? – запитав Велимир у юнаків.

– Готові! – дружно відповіла ватага.

– Тоді на славу Великих наших! – дав знак до початку випробування Колобор.

Їх було семеро. Крім Чеслава й Кудряша, у їхній ватазі були близнюки Малко та Білко, довгий, як жердина, Серга, дужий, як і його батько, син коваля Добр і також рудий задиркуватий Борислав. Вони підійшли майже до краю води й, поклавши на траву свою зброю, почали роздягатися. Промені сонця сковзали по їхніх юних, але вже загартованих вправляннями й суворим життям у лісі тілах. Залишившись зовсім голими, лише з луком, стрілами й ножами, вони увійшли у воду. Перед ними лежала повноводна ріка. І першим складним випробуванням було перебороти її.

Їх чекав інший берег. А на цьому у траві вони залишили свою стару одіж як знак того, що розстаються зі своїм дитинством і йдуть у життя доросле…

Хлопці попливли, не озираючись. На березі за ними уважно стежили безліч чоловічих очей. Їхні родичі, приховуючи своє хвилювання за напускним спокоєм, мовчки дивилися, як юнаки переборюють цю перешкоду.

Незважаючи на те що кожен із них із дитинства вмів плавати, плисти було важко. Річка в цьому місці була досить широкою й не такою вже й спокійною, як здавалося на перший погляд. А з огляду на те, що гребти можна було лише однією рукою, бо в другій вони тримали зброю, це було зовсім уже не простою справою. Лук і стріли в жодному разі не можна було намочити, бо вони ще мали прислужитися у випробуваннях.

Кудряш, стараючись з усієї сили, усе-таки умудрився занурити зброю у воду. Не забуваючи згадувати недобрим словом водяника і всіх русалок, разом узятих, юнак насилу долав плин. Неподалік нього боровся з перешкодою Чеслав.

– Ох, чую, Кудряше, докличешся ти, що водяник таки вхопить зубищами твою голомозу дупу та й затягне на дно.

Таке пророкування налякало Кудряша не на жарт. З переляку він сам ледь не пішов на дно, і якби Чеслав не допоміг йому, то зустріч із водяником могла б статися просто тут.

Сам Чеслав плив розмірено, намагаючись заощаджувати сили. Він не раз перепливав цю річку із луком у руці, але сьогодні мусив доглядати ще й за не надто вправним та менш витривалим товаришем.

Нарешті вони дісталися такого бажаного берега. Кудряш, відпльовуючись від води, якої він наковтався донесхочу, і фиркаючи, немов видра, втомлено повалився на землю. Інші хлопці теж важко дихали, проте намагалися не показувати приятелям, наскільки втомилися. Родичі, що спостерігали за ними з протилежного берега, з полегкістю зітхнули, побачивши, що до берега допливли всі.

У цьому місці юнаки мали кожен піти своєю стежкою. Попереду було нове випробування. За звичаєм їхнього племені, до заходу сонця кожен із них на підтвердження того, що він гідний називатися чоловіком і добувачем, повинен був піднести в дарунок Великим жертву. І жертвою цією мав стати звір лісовий.

Побажавши приятелям удачі в полюванні й підбадьоривши Кудряша напуттям: «Не квапся і не відпускай стрілу поперед погляду свого», – Чеслав увійшов у лісові хащі.

Дертися крізь лісову гущавину голим – річ не з приємних навіть для тих, хто все життя прожив поруч із лісом. Комарі та мошка радісним роєм зліталися на таке щедре частування. А кожна колючка так і тяглася вчепитися в незахищене тіло. Але випробування є випробування. Чоловіки племені мають бути витривалі й терплячі до такого дріб’язку, бо в житті їм можуть трапитися й набагато суворіші випробування. І сьогодні юнаки повинні були довести, що готові до них.

Чеслав уперто йшов до наміченої цілі. Ще хлопчиськом він почав осягати премудрості полювання. І часто, коли інші малолітні паливоди бавилися камінчиками та лозинами, він дошкуляв Соколові розпитуванням про звички звірів і птахів, про те, з якого дерева краще робити лук і стріли і коли ж нарешті його візьмуть на полювання.

Тепер Чеслав був гарним мисливцем і рідко повертався додому без здобичі. Але сьогодні на підтвердження свого вміння й на славу Великих він вирішив добути звіра, гідного бути принесеним у жертву з нагоди його вступу в доросле життя. Чеслав хотів добути вовка! Ще напередодні він вирішив підготуватися до майбутнього полювання й кілька днів витратив на те, щоб знайти в лісі пристановище звіра. І таки знайшов лігво. Але вистежити самого звіра, а тим більше вбити було непростим завданням навіть для такого мисливця, як Чеслав.

Він знав, що вовк – звір розумний та обережний. А тому селитися намагається подалі від людського житла. І Чеславові довелося згаяти чимало часу, щоб дістатися до лігвища.

Проходячи повз кущі папороті, він помітив, що на одному з них збита роса. «Невже хтось із наших уже пройшов тут? Не може того бути. Адже я пішов першим… Але хтось же тут пройшов…» Це змусило його прискорити крок.

Лише коли сонце перекотилося по той бік дня, Чеслав дістався тих місць, де жив його звір. Юнак тепер рухався обережніше, не так стрімко, уважно стежачи за напрямком вітру.

За п’ять польотів стріли від лігвища Чеслав вирішив зробити засідку. Він знав, що в норі, на пагорку між коренями корча, є виводок вовченят. Але вирішив не чіпати вовчицю з дитинчатами. З одного боку, юнак вважав їх негідною здобиччю, а з іншого – йому було шкода вбивати вовчицю, бо вона ще годувала вовченят. Своїм суперником він обрав зрілого вовка. Парубок вистежив, що зазвичай саме цією звіриною стежкою, де зробив засідку, самець повертається зі здобиччю до своєї родини. Біля самого лігвища Чеслав побоявся напасти, бо вовчиця могла кинутися на допомогу своєму обранцеві.

Чеслав влаштувався в кущах за стовбуром великого дерева й приготувався чекати.

Чекати довелося довго. Юнак уже почав сумніватися, чи не помилився він із вибором місця для засідки. А якщо сьогодні звір піде іншою стежкою? Тоді доведеться йти до лігвища й добувати вовчицю. А цього йому робити не хотілося, та повернутися без здобичі сьогодні молодий мисливець ніяк не міг. Він повинен принести жертву. І він зробить це.

13
{"b":"252899","o":1}