ЛитМир - Электронная Библиотека

– Батьку!.. – Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.

– Сам вибереш, а я пораджу…

У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.

– Добре, батьку, – помовчавши, видихнув Ратибор.

– От і вирішили, – дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.

Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

– А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

– Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

– Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

– Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

– Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.

Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.

– Мир дому й хазяям! – Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.

– Здоров’я й довголіття нашому гостеві! – з повагою привітав його Велимир. – Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.

Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.

– Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, – витер губи в передчутті задоволення гість.

Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:

– Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! – і знову обтер губи.

Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?

– На здоров’я, Соколе! Може, ще?

– Боюся, розірве мене.

Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:

– Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.

Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.

– Степові?

– Чур! Чур! Чур! – покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.

– Гадаю, ні. Як по слідах судити – наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! – мотнув гривою Сокіл.

– Багато їх?

– Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…

Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.

– Може, мисливці заблукали? – припустив Ратибор.

– А чого навколо городища шастають? – подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. – А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?

– Ніколи їм було.

Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:

– Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.

– Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.

Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.

Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.

– Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! – почулося з вулиці.

Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.

– Ти куди? – запитав Велимир.

– Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.

– Не принаджувала б ти його, Болеславо, до дому… Віднеси їм, що там маєш, до хати, – невдоволено буркнув Велимир.

– Що ж робити, як він уже під нашою стоїть?

Жаліслива Болеслава вийшла за поріг.

– Хлібець, хлібець солоденький! Вишата ой як любить хлібець, тітко! – почувся радісний голос чудного.

Вишата був на два роки старший за Чеслава. Його мати Яра народила сина після купальської ночі, але хлопець, із яким вона була в ту літню ніч любові та святкування весілля Даждьбога-Сонця Великого та Ранкової Зорі, чомусь не захотів взяти її за дружину, а вона так і не відкрила його імені, скільки не наполягали родичі. Батько навіть побив її кілька разів, щоб зізналася, але дівчина залишилася непохитною. Так ніхто й не дізнався, хто батько Вишати. Хлопчик ріс, як і всі в городищі паливоди, захоплюючись іграми та забавами.

Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..

Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець – чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.

Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець – плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд – слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.

Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду – тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.

– А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! – кричав обурений Кудряш.

Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» – сам кинувся в річку до товариша.

Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.

З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.

– Чого це він? – здивувався Чеслав.

– А от чого… – натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.

– Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, – випірнувши, зупинив товариша Чеслав.

Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.

– Чеславе, тебе Велимир додому кличе! – розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.

– Що за негайна потреба? – здивувався Чеслав.

Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.

Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.

Чеслав увійшов і зупинився на порозі.

8
{"b":"252899","o":1}