ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…

— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.

— А воно не…?

— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?

— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…

Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?

Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма — вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…

***

— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.

Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.

— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?

Пан Боро примружився.

— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?

Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".

— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.

— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…

— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.

— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.

— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.

— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!

Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.

— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?

Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.

***

Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.

Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…

— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?

— Вже йду, — відгукнулася Лада.

Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.

— І чого це ти вбралася як до театру?

— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…

Тітка розсміялася, кивнувши.

— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.

Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…

На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.

10
{"b":"25409","o":1}