ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!

Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…

Високо над горами
Східцями прозорими
Сивий місяць сходить.
Там, де чути спів сумний,
Там, де видко край земний,
Чорний чабан ходить.
Чорну свитку носить він,
Де проходить, чути дзвін,
Дзвін жалобний чути.
Де отару він жене,
Швидко там життя мине,
Долі не минути.
Чорні вівці він пасе,
Кажуть, сум і біль несе
Він із гір в долину.
Та чому ж за край земний
Ходить сам чабан сумний,
Спів тужливий лине?

Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер — дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було — всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.

І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. "Прекрасне виконання", — мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.

І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.

Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі — хто ще міг — кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.

Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.

***

— Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? — поволі промовив пан Боро.

Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?

— Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… — пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.

— Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…

— Ти не розумієш… — кивнув пан Боро, — От у цьому і сіль. Є такі речі, як ми не здатні зрозуміти, і саме це робить їх такими привабливими… Я якраз збирався розказати тобі про це. Якось я і один мій колега з Йоркського університету досліджували співвідношення свободи і злочинності в одній з в’язниць Північного округу. Там відбувала ув’язнення одна молода жінка, звинувачена у вбивстві. Вона, здається, отруїла свого нареченого, і навіть не заперечувала цього на суді. Він зраджував їй, і вона покарала його на свій манер… Лише, коли вона говорила про це на слуханні справи, півзали ридали ридма. І що ж? Її виправдали, хоч свідчень проти неї набралося б на кільканадцять вбивць. А потім, найсмішніше, вона вийшла з в’язниці, і, не минуло і тижня, як вона отруїла ще й свою суперницю.

— І що? — затамувавши подих, перепитав пан Соломон.

— А нічого. Її затримали, але, хоч вона і зізналась у всьому, її не стратили, а призначили лише кілька років ув’язнення. Кажуть, суддя був небайдужим до неї, а один з присяжних усі роки ув’язнення писав їй листи…

Пан Крокус завмер, тяжко дихаючи. Він був тим присяжним. Вона , нині його дружина, була тоді на лаві підсудних… Втім, він був певен, що вона безвинна… хоч і не до кінця. Але відтоді він любив її — несамовито, безтямно…

— Ти, ти давно знав про це? — судомно видихнув пан Крокус.

— Про що, Соломоне? Як я казав, я дізнався про це кілька років тому з архівів в’язниці Північного округу. Мій колега опублікував статтю по тих матеріалах, і вона стала поворотною в його науковій кар’єрі…

Північного округу? Пан Крокус лише зараз усвідомив, що йшлося про інше місце. Його дружина відбувала покарання у в’язниці Кілкхан, що на заході країни. Отож, Боро говорив про іншу жінку! Він тяжко зітхнув, спрагло прикладаючись до келиха.

— То що ти казав про оте твоє трансцендентне зло?

— А! Я говорив про принадність зла, в руслі моєї теорії. Більше-ніж-життя… І знаєш, чому? Зло — це єдине, що надає життю сенс.

— Як це? — пан Крокус знайшов в собі сили здивуватися, — Ти хочеш сказати, нам було би нудно без бандитів, ворюг та убивць?

— Та ні! Є зло, яке йде від слабкості — нице зло, підступне і потворне. А є трансцендентне зло, архетипічне, старе як світ… таке, що йде від сили. Сили природи, якщо хочеш, незборної сили хаосу — втілення стихії та катастроф. Таке зло — поза межами людських законів. І люди визнають це, іноді навіть виправдовуючи його, як у випадку з тією жінкою… А щодо сенсу, який зло надає життю, тут я мушу тобі нагадати теорію спектаклю. Оскільки будь-який сюжет будується на конфлікті, на боротьбі, ми мусимо мати з ким боротися… Крім того, рівень могутності ворога визначає рівень самої боротьби. Немає лиходіїв, немає і героїв, Соломоне. Знищивши Зло, наша плебейська мораль знищить і нас самих…

13
{"b":"25409","o":1}