ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Глипл-уху-кха-кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.

— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.

— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?

Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.

— Тільки ти про це… нікому! М-м, може і є в тобі щось від журналіста.

— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?

Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.

— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.

Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.

— Архів!?

— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…

— Як неординарно! — захоплено промовив я.

— Так от вона, м-м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…

Він замріяно замовк.

— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?

— Ні, сексом ми не займалися.

— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?

— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.

— Ну-ну.

— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.

— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.

— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.

— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?

— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.

От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.

— Ну і як тобі тепер в Редакції, подобається?

— Це, знаєш, як наркотики, як золота лихоманка. Не можу зупинитися.

— А що, — обережно промовив я, — є там щось таке, що Архам і справді було б цікаво?

— О, до чорта. Адже ж далеко не все публікується.

— Та ти що-о… — протягнув я, занурюючись в екзистенційні роздуми.

***

Наступного дня відбулося неможливе: до Редакції я не запізнився. Навіть прийшов на кілька сотих секунди раніше. Вражений і приголомшений власною звитягою, я впав на стілець, вихекуючи останні кількасот метрів, що їх подолав на біциклі зі швидкістю непристойної думки. Не знаю, що на мене вплинуло сильніше — бажання показатися на очі колегам у всій красі новонадбаної пунктабільності чи вчорашня моторошна притча про неординарні норови Головного Редактора. Однак, овації зірвати не вдалося — на той момент, коли я прибув-таки до Редакції, весь колектив уже групами і поодинці сновигав приміщенням. Очі запалені, руки тремтячі, кровожерливі оскали, все дуже стильно, наче тут усі й ночували, ненормальні. Відбувалося щось незрозуміле — люди метушилися, мов ссяні миші на пательні, і мене це сильно бентежило. Редактор відділу ненав’язливо демонстрував повну відсутність. Конче треба було дізнатися, що в чорта-ляха діється, тож я впіймав Ешлі, яка неслася, мов фантом сумління буремною ніччю, і поставив питання руба.

— Як що? — її погляд із сумним докором піднявся на мене, — Субота.

І побігла. Я вкляк на місці, намагаючись сконцентруватися. Вчорашнє пиво, ці недоспані кілька вранішніх хвилин, потужний влив кави, швидкі пересування у просторі… От щось, напевне, в макітрі й розладналося. Наступною моєю жертвою став Джаскін. Все таки, на фоні цієї метушні, його чорна мантія виділялася приємною розважливістю.

— А, ти не знаєш! — здогадався він, — Здається суботній номер! Затверджуються останні статті, потім — коректура, верстка і все таке. Так що, вибач, мушу бігти.

Панчі Джаскін дременув торнадом кудись по своїх мистецько-хронічних справах. А потім настала моя черга. До відділу на хвильку зазирнув Гріф Реморс і, намагаючись втримати порухом вусів неслухняну посмішку, повідомив, що мене хоче бачити пан Оліфаг. На щастя, вчора мені вдалося запам’ятати приблизне місцезнаходження кабінету Головного, бо на першому поверсі творилося справжнє пекло у чарівну мить переобліку. Затоптали б і не помітили, а так я обережно, попід стіночкою, успішно дістався до місця призначення.

— Увійдіть!!! — почувся з-за дверей дикий лемент, тільки-но я підняв руку аби постукати.

Я обережно прочинив двері і відчайдушно ступив досередини. Там звідучора ще більше курива назбиралося, та, знаючи приблизний вектор руху, я не розгубився і рушив вперед, де скоро і побачив Редактора. Пайба Оліфаг, схилившись над безнадійно великою кіпою паперів, нервово обсмоктував люльку.

— Н-ну?

— Що, ну? Це ж, відмітьте, ви хотіли мене бачити, а не я вас, — вимовив я і тут-таки прикусив клятого язицюру.

Редактор скривився, потім зиркнув на мене і дістав з кіпи якісь зібгані папірці, в яких я з жахом впізнав свою вчорашню писанину.

— Що… — він закашлявся, — Страмна халепа! Що це таке?

— Н…не-некрологи.

— В тому і річ, що “не-не-не”. Як можна таке писати, юначе? Це ж не некролог це — памфлет! Ні, це безглуздий наклеп на життєві цінності! Ні, гірше, екзистеційні витребеньки! П’яний жарт тупого солдафона! Ну от що це?

Коханий чоловіче, мій герой,
Так рано — в сімдесят — залишив світ!
Тепер з тобою юних я не втрачу літ,
Бо вчасно звів тебе в могилу геморой.

— Як це сприймати, га? Бруксе?! А оце?

Вмер у нас один сусіда,
Ми в печалі день і ніч,
Бо вже не поставить дідо
Обіцяний могорич.
11
{"b":"25410","o":1}