ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.

— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!

Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.

— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.

— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.

Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.

— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.

— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.

— Але ми, хлопці, сила!

— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!

Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…

Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”

— Ах ти ж сучий сину! — прозвучав знайомий жіночий зойк.

Парабелла! Клята регуляція випадковостей — цей безкоштовний додаток до ліцензії на взаємини! Колізія мене протверезила, та не так щоб надто сильно.

— О! Кохана, я не до тебе, я до неї, — ткнув я пальцем в стіну, обережно рушаючи в обхід Парабелли.

— Тю, придурку, от з нею і будеш… ()!

— Вибач, — промовив я, намагаючись сконцентруватися, — сьогодні () не буде. Мене ну-нудить, ну дай пройти, будь ласка.

— Ах ти ( )!

— Ну ( ) чи (), тобі видніше, — примирливо промимрив я, з’їжджаючи по стіні додолу.

Вона допомогла мені звестися і, підтримуючи під білі руці, повела додому. Вдома, я відразу ж надбав недоторканості лежачого, а Парабелла сіла поруч, дивлячись на мене із доброзичливістю гієни.

— Ну і чого я з тобою зв’язалася? — заскиглила вона, щойно помітивши в моєму оці іскру свідомості, — Спокою мені немає, ні ласки від тебе, ні слова доброго. Клятий егоїст, ідіот самовпевнений, скотина невдячна, самозакоханий алкоголік…

І в тому ж дусі. Я скривився, мнучи скроні. Ні, от цій жінці некрологи писати ніяк не можна, а то ще зрадіють друзі та знайомі моїй трагічній кончині.

— І цей клятий дозвіл на взаємини закінчується лише через два місяці, — провадила вона виховну роботу, — так уже не можна хоч цей час не труїти мені життя?! І контракт через тебе зривається…

— Оце новина! Не пам’ятаю, щоб мені вдалося відмовити тебе хоча б від одного замовлення.

Вона зиркнула на мене досить дивно, немов оцінюючи нерухоме майно. На статус рухомого в той момент я, правда, і не претендував, та здивуватися ще мав сили. Шкода, що нічого більшого я не міг би втнути навіть за всі роги й копита достатку.

— Ну, хай щастить… — мовила Парабелла, все іще загадково усміхаючись, — Аби тебе трясця взяла!

— Мрійниця… — пробурмотів я, поринаючи у п’яний відруб.

***

Вранці — яка несподіванка! — на мене чекали результати зловживання сильнодійними напоями. Ледь дихаючи, жалібно стогнучи, я поповз до ванної кімнати. Я щиро сподівався пірнути у приємно-тепленьку водичку, проте, той самий Храм Протестантської Етики відзначився і тут. Терморегулятор води був налаштований перевіряти ще й наявність сивушних випарів: тож в результаті вода у діжці була просто крижаною і звідти я вилетів мов нецензурна антитеза на крилах незлого тихого мату на адресу всієї клятущої Системи. А потім, аби закріпити досягнення у галузі псування життєвого настрою, мені місцями пригадалася моя вчорашня пригода з Парабеллою. Здається, поводився я якось некоректно, хоч і не скажу, що в цьому була моя безпосередня провина. Тривога, причин якої я ще не міг осягнути, мов підступний тарган, раз і надовго поселилася в моєму серці, вимагаючи якоїсь діяльності чи хоча б марних потуг до втілення добрих намірів.

Тому, оскільки день був вихідний, я вирушив на пошуки Парабелли, прагнучи вичистити авгієві стайні власної совісті. Вулиця Липневої Розпусти викликала у мене теплі спогади, і я пройшовся нею кілька раз, складаючи монолог каяття смертника, аби не з’являтись перед ясні очі Парабелли непідготовленим. Насправді, я сподівався, що моє розкаяння її не розчулить, і я, переклавши провину на її тендітні плечі, буду залишений у блаженному спокої. Та, як виявилося, у цій риторичній вправі не було потреби. Моя де-юре кохана поставилася до моєї зніченої особи з дивовижною прихильністю, запропонувавши здійснити ритуальну вигулянку центральними вулицями, як-от у старі добрі часи. Я приречено зітхнув і запропонував дівчині руку.

13
{"b":"25410","o":1}