ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Человек цифровой. Четвертая революция в истории человечества, которая затронет каждого
Гадалка для миллионера
Академия невест. Последний отбор
Смерть Ахиллеса
Тепло его объятий
Американские боги
S-T-I-K-S. Охота на скреббера. Книга 2
Мусорщик. Мечта
Запасной выход из комы
A
A

— Придбайте електорат, — хижо шепотіли з-за прилавку, — не пошкодуєте. Свіженький, наївний!

— Кому засоби інтимного захисту для зовнішніх відносин та внутрішніх справ! — збуджено гарчав торговець, розмахуючи пачками кінг-сайз.

— Реформат останньої моделі, — зловісно повідомляв темноокий фарцовник, — Реформат для адміністративної реформи, з набоями!

Я швидко просочився крізь групу зацікавлених, які випробовували стратегічне озброєння у польових умовах і наблизився до павільйону, куди численні вантажники заносили якісь бочки і пакунки. З інших дверей павільйону виходили добре одягнені і вгодовані держиморди. При чому, перші не поверталися, а другі бралися нізвідки.

— Це що? — поцікавився я у власника найближчого намету.

— А… Це “енергоносії” та “енерговиносії”. А вам чого? Не хочете купити… — він порився у клунках, — Ось, секс і насилля, оптом віддам, недорого!

— Якось може іншим разом, — відсахнувся я.

Торговець набурмосився.

— Отак завжди, а виглядав же, як порядний.

Слід було виробити якусь стратегію щодо пошуку Портфеллера. Струнку і ефективну, яка б надала мені можливість отримати вичерпну інформацію та не видала б мою пряму зацікавленість об’єктом. Я довго думав над цією проблемою, перебираючи варіанти.

— Не підкажете, де знайти пана Портфеллера? — зрештою поцікавився я в одного з держиморд.

Той втішив мене життєрадісним реготом, який начебто свідчив про його позитивне сприйняття моєї особи.

— Ну насмішив, хе-хе, треба ж таке, Портфел-лера йому! А страмної халепи в дупу?!

Я не образився на таку химерну пропозицію, бо знав, що страмна халепа в дупі — професійне захворювання державних мужів, ну це… від сидіння, пов’язане з кровообігом.

— А за що ж, власне?

— Портфеллер — він же, той, уособлення. Він невіддільний від гм… тойво, установи.

— Ясно, — з просвітленням щойнопохрещеного мовив я, — а що конкретно?

Та держиморда вже рушив за подальшим маршрутом свого чорного шопінг-туру.

Установа… Щось до болі знайоме прозвучало в слові цім. Ну, можливо, через те, що слово це вважалося нецензурним і в пристойних домах не вживалося. А моє товариство часто навіть зловживало подібними виразами — життя в нас невиправдано тяжке й суворе. Так от, іноді запеклим ворогам пропонують піти “на-станова” чи “у-станова”, а якщо необхідно достойно висловити своє байдуже ставлення до якогось феномену, слід казати “а мені по-станова”. Здається, це все якось пов’язано зі станово-класовим соціальним розподілом, згадувати про який ще менш прийнятно, ніж про різні форми збочення в інтимному житті. Однак, не позбавлена деякої правдоподібності і версія про семантичне походження цього поняття від древнього “місце, де встановлюються правила”, і деколи це слово вживають саме в такому розумінні деякі відчайдушні індивідууми, яким байдужа громадська думка. Так, іноді, це слово звучало з прекрасних вуст моєї Парабелли, та я завжди гадав, що вона просто лається: це в них, соціальних працівників, називається “професійне вигорання”.

Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.

І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.

***

— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.

Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.

— Ніхто не бачив цього підступного покидька?!

Я скрипнув зубами і спробував сконцентруватись на заяві.

— Бруксе! Де ти зачаївся від справедливої розправи?!

От чорт! Я, значить, зачаївся! То й що з того, що сидів на підвіконні у темному коридорі Редакції? Це ж аби нічия нахабна пика на заважала мені займатися відповідальною роботою.

— Чого розрепетувався, нещасний! — гиркнув я, — Що, грабіжник, лише тебе побачивши, дременув геть, від страму подалі, кинувши награбоване? Хто ж тебе зна’, що ти можеш написа… ух, ти!

29
{"b":"25410","o":1}