ЛитМир - Электронная Библиотека

Ми з усією можливою делікатністю влаштували Евана у нього в кімнаті. Втім, було очевидно, що він потребує медичного огляду — його лихоманило, та й хтозна, чи не пошкоджено в нього щось життєво важливе… Ми деякий час думали, чи варто звертатись до пана Коннерса. Якщо він теж у змові з Лордами, то як можна довірити йому життя і здоров’я Евана? А з іншої сторони, ми самі не зможемо надати йому повноцінної допомоги… Позиції розділились. Збуджені і злі, ми знов заледве не повидряпували один одному очі, але потім якось домовились — покличемо лікаря, але хтось в цей час буде коло постраждалого, на випадок зловживань…

Подивившись на все це та вислухавши нашу заплутану історію про змову викладачів, проект "Repentance" та рибу, Горан запропонував влаштувати загальні збори тих, хто ще залишився в Школі, аби вирішити, що робити далі. Ідея здалася нам слушною. Горан взявся оповістити усіх про проведення військової наради, а Дафна пообіцяла посидіти коло Евана, поки його оглядатиме лікар. Оскільки моя функція на той момент вичерпалася, я вирішила, що маю право на маленьку компенсацію моральних збитків — кілька годин сну.

Коли я повернулася до кімнати, Тоні вже десь завіявся, тож ніщо не заважало мені блаженно стулити повіки і залишити позаду Школу, лордів-маніяків, колег-істериків, викладачів з їхніми дурними шарадами… Набридло! Боже, як це мені набридло!

Снилося мені щось у стилі кінофільмів Хічхока, тож прокинулась я не набагато щасливішою, ніж засинала. Як з’ясувалось, нарада вже от-от має початись. Зла і роздратована, я рушила на зустріч, нічого хорошого від неї не очікуючи. Як з’ясувалося, не дарма.

Зібратися колеги вирішили у нашій вітальні, що мене трохи потішило, бо я отримала змогу набрати собі гарячого чаю і сісти в улюблене крісло. На тому, власне, моя втіха і завершилась.

Прийшли майже всі сповіщені, так що в вітальні, розрахованій максимум людей на двадцять, зібралося близько тридцяти п’яти осіб. З’явились навіть бамбузлівці — як завжди, підозрілі і недоброзичливі. Мілтонівці були якимись розгубленими — для багатьох з них інформація про участь викладачів у злочинній змові була новиною, та ще й якою! Демінорівці, схоже, були в курсі, тож виглядали просто похмуро, а залишки нашої групи дивилися затято, мов партизани-смертники. Отож, атмосфера загалом була далека від теплої… навіть в буквальному розумінні — з вікон тягло, багато хто прийшов у теплих светрах та куртках, звідусіль чути було чхання і кашель, які гармонійно впліталися в аргументацію. Зокрема, аргументацію Горана, який наполягав на тому, що треба збирати речі і йти в Сент-Ендрюз, якщо треба, пішки, а там вже з’ясовувати в керівництва Університету, де правда, і де — кривда.

— Йти зараз, перед початком зимової сесії? — верескливо обурилась Дана з бамбузлівців, — Ми й так тут на пташиних правах, а якщо ми підемо зараз, нас просто виженуть!

— Як на мене, хай ліпше виженуть, ніж прив’язують до гарроти! — слушно зауважила Яна.

— А хіба це нас стосується? — Дана глипнула в нашу сторону, — Ви ж бачите, мова лише про тих, хто завдав образи Лордам!

Тут відразу здійнявся шум. Боян обурено вилаявся, я, Дафна, Едгар і Ангела, підтримали його не в набагато делікатніших виразах, від мілтонівців чути було "Хіба ж можна?!", "От хай вона і лишається!", але хтось кричав "Правильно!", "Так їм!" — схоже, Джані з Алексом. Ну, нічого дивного.

— Слухайте! — перекрикуючи натовп, продовжив Горан, — Раз така справа, ми можемо зібратись всі разом і піти поговорити з викладачами. Нас більше…

— Ідіот! Так іще гірше! — гукнув Алекс, — Хіба у нас є докази? Крім постраждалих, які нічого не бачили? Що ми їм скажемо?

Тут я не витримала.

— Є в нас докази! Ось, — я продемонструвала присутнім гердин флакончик, — Ось контейнер з-під нітразепаму, котрий Герда отримала особисто від декана для того, щоб обпоїти Дафну снодійним. В нас є два свідки, які можуть підтвердити слова Герди. Зрештою, в нас є свідчення Евана, котрий був у свідомості, коли його прив’язували до гарроти, і, коли він зможе говорити, він розповість, хто такі ці лорди!

Тут я звичайно, трохи прибрехала — я не мала жодного уявлення, що міг бачити Еван. Правда, з його потуг щось нам повідомити було зрозуміло, що він справді має якусь інформацію про викрадачів. Тоні кинув на мене нервовий погляд — певно не сподівався, що я приплету і його в якості свідка. Та що вдієш! Треба було якось довести цим ідіотам, що ми маємо до діла з кримінальною справою!

Ефект мого виступу був разючим. Бамбузлівців стулили пельки, а решта присутніх почала ледве що не скандувати "В поліцію!". Після ще одного кола дискусії було вирішено, що наступного дня ми відправимо в Сент-Ендрюз делегацію зі свідка — тобто мене — і двох супроводжуючих, Бояна і Горана. Решта, хто не хоче залишатися в Школі, можуть скласти нам компанію, попросити пана Флаерті підвезти їх або добиратись до міста своїм ходом.

В цілому, результат наради влаштував усіх. З відчуттям якоїсь моральної перемоги — чи не над собою? — ми рушили на вечерю, де, обговорюючи перспективи завтрашньої подорожі, віддали належне своїй останній, як я розраховувала, трапезі в цій Школі. Вечеря виявилася смачною — м’ясні рулетики в грибному соусі, кисіль і традиційне пісочне печиво. Мені було навіть шкода, що все закінчується. Школа подобалась мені, подобались викладачі, дикі і незбагненні курси… Невже так мусило статись? Я бачила, що і Дафна, і Боян поділяють мій настрій — сумувати утрьох було дещо легше, та все ж таки… Шкода.

Втім, як виявилося, моя ностальгія була дещо передчасною. Зайшовши ввечері до власної кімнати, я відчула, що щось негаразд. Не знаю, що спричинило це відчуття — темрява (хоч я залишала світло ввімкненим), неприродна тиша чи запах… запах лікарні. Коли чиїсь руки раптово випорснули з темряви, вчепились мені в горлянку і змусили вдихнути цей запах глибше, я відчула навіть легку образу: як Дафні, так снодійне в чай, а як мені — то хлороформ в писок… Грубо і вульгарно. Зате дієво. А ще я подумала, що даремно я так відверто просторікувала про докази та поліцію… Більше нічого, нажаль, я подумати не встигла.

44
{"b":"25411","o":1}