ЛитМир - Электронная Библиотека

…ХVІІ…

Збіг тиждень, за який ми кілька разів зустрічалися з Гаелом — на час свого відрядження він знімав помешкання у Вічному Місті (не так просто було зустрітися з Люцифером, коли цього треба). Наші стосунки повільно наближалися до асимптоти: ми блукали вузькими вуличками нічною порою, слухали джаз, дивилися на зорі. Кожного разу, попрощавшись, я вже мріяла про наступну зустріч, геть, видно, здурівши на ґрунті осоружної романтики. Гаел володів мистецтвом поцілунку краще за всіх, кого я знала у цьому аспекті, але ж між поцілунками і позіханням є багато спільного — тільки ще більше спати хочеться, щоправда у відповідно різному значенні, тож необхідно контролювати ситуацію. Це завжди було моєю сильною стороною, завжди, та не зараз. Я відчувала себе на краєчку прірви, звідки долітає свіжий вітерець і шумить водоспад, а я не можу змусити себе подивитись вниз через вроджений страх височини. Намагаючись вгамувати цей нераціональний страх, я близько познайомилася з господарем “Марії-Магдаліни”, за сумісництвом іще й штатним барменом, паном Аврелієм.

Якось суботнього вечора шановний пан Аврелій пригощав мене своїм улюбленим коктейлем “Перлина Вавілону”, викладаючи в доступній формі суть своєї концепції скороприйдешнього Царства Божого.

— Розумієш, Делі, мені це уявляється, як прекрасне місто… — він замріяно пошкріб сиву потилицю, — ідеальне місто, адже туди потраплять лише достойні, тільки вибрані.

— Град Божий?

— Щось таке. Керуватимуть цим Градом святі мученики, їх правління буде мудрим, заснованим на любові і взаємослужінні.

Хильнувши “Перлини”, я знахабніла і дозволила собі заперечити:

— Пан Аврелій, та це ж клята утопія! Де ви таке бачили — правління, засноване на любові? Це ж все одно, що організувати Доку-Ментів у службу соціальної роботи на громадських засадах.

— Ну, це зовсім інша справа. Доку-Ментів у Граді Божому не буде.

— О! Мені починає подобатися ваш підхід до градотворення.

— Це буде зовсім нетакий Град. От Вічне Місто — це… Овва! Евріка! Оба-на!

— Що сталося?

— Я знаю, як назвати свою концепцію. “Два Гради!”

— Н-нє, знаєте, так можна лише таверну назвати. Чи не краще, “Аналіз політико-правових систем сучасності і перспективи демократичного розвитку урбанізованого суспільства”? Звучить?

Він змушений був погодитись, та знаю я їх, святих отців, прихильників заскорублого консерватизму. Та тут, несподівано, як виклик з податкової адміністрації, в ефірі виник неприємний сигнал телепечатки. Мене тіпнуло так, що “Перлина Вавилону” зробила карабум з моїх рук, ми з паном Аврелієм обоє швидко нахилились, щоб піймати склянку, та й стукнулися головами на півдорозі. Склянка розлетілася на сотню шматочків, я ж заревіла, як кажуть північні варвари, яко бєлуга, в результаті чого моє “Привіт, любий!” прозвучало як “Шляк би тя трафив, сволота!”. Гаел зреагував на свій чарівний манер.

— Сьогодні у тебе надзвичайно темпераментна інтонація. Чудово, якраз така ти мені й потрібна.

— Проблеми якісь? Так уже краще найняти професіонала, будучи особою імпульсивною, я ж іще не того когось тюкну з любові до мистецтва.

— Та у мене інша розвага запланована. Сьогодні ж Субота. — він якось особливо підкреслив це слово.

— Це, котра шостий день тижня?

— От уже ж, горе моє необізнане. Субота, Саббат, Шабаш. Ясно?

— Ясно, що справа темна. Аудієнція у Люцифера?

— Не тільки. Я ж кажу, розвага. Тобі сподобається.

— Диви, який знавець моїх уподобань. А як ні?

— Ну, припини, тоді я тебе сам розважатиму.

— Я чекала цих слів. Добро. Місце зустрічі…

— Незмінне за визначенням.

Пам’ятник. У Вічному Місті теж був Герой, та з новою головою. Вгадайте, чиєю. Звісно, короля. Деякі злі язики жартують, мовляв, король то якраз і лишився тепер без голови. Це вони даремно, дурні та необачні злі язики довго не живуть. Та вони самі винні. Дурнями не народжуються, ними стають у процесі невдалої соціалізації. Моя ж соціалізація була у самому розпалі. Побажавши панові Аврелію успіхів у розробці теологічної бувальщини та всесвітньої невмирущої слави, я метнулася до виходу. І напоролася на пана Теодора.

— Куди це ти знову летиш, як несамовита?

— За смертю женуся.

— Бач, від тебе навіть найліпші друзі людства тікають, дияволиця.

— Ну що таке знов? Чого ви до мене прискіпуєтеся?

— Як же! У місті така криміногенна обстановка, всюди Доку-Менти і шпики, ЗБОНЧ і ДУПІ на полювання вийшли, а тобі начхати!

— Чого ж начхати? Мене це зворушує до глибини душі.

— Делі, ти розумієш, що робиш?

— Якщо продумую все заздалегідь і уважно аналізую результати. А що?

— А те, що сьогодні субота.

— Як же ви мене всі дістали! Хоч би й страсна п’ятниця!

Я грубо відштовхнула нещасного, який намагався втримати мене за руки, впасти на коліна і заголосити. Нічого, потім вибачусь. Наспівуючи народну пісню “Ти казала у суботу будемо шукать роботу”, щось таке про роман бомжа і працівниці регіонального центру зайнятості, я безтурботно залишила поле брані.

Вечір був просто чарівний. Сонце сідало і, нескромно заглядаючи за обрій, соромилось і червоніло. Яскраво і чітко засвітилася кожна цеглинка чи тріщинка на стінах архітектурних пам’яток, повітря було просякнуте якимось наркотичним стимулятором, від якого хотілося співати щось голосне та беззмістовне і, взагалі, вірити, що краса врятує світ. М-да, так казав Заратустра, і це стало початком його кінця.

Мій друг, інкуб, зустрів мене при повному параді. Чорний костюм, червона краватка і, що характерно, плащ, підбитий червоним.

— Червона краватка, — сказала я.

— Привіт. Дуже радий тебе бачити. Як справи.

— О, вибач. Привіт. Я теж. Непогано. Ні, а чому червона?

— Пристрасть. Вогонь. Агресія.

— Буржуазна революція, скарлатина, червоні маки.

— Лиш ти і я. І то до — c…cамого дідька.

— То чого ж ми стоїмо? Я уже вся змучилася очікуванням обіцяного, для чого, звісно, необхідний інкуба-гм-ційний період не менше трьох років. Ну, вважай, що у нас, як за часів Михайла Блаженного, акселерація, рік за три. Що там у тебе?

26
{"b":"25412","o":1}