ЛитМир - Электронная Библиотека

Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.

– Дідусю, ти знаєш, що розповідають люди про цю квітку? – запитала вона. – Розкажи нам.

– Ну що ж, розповім, доню…

Дід сів на камінь і почав набивати люльку тютюном. Діти посідали навколо нього і затихли.

– Так ось… Кажуть, колись тут, у наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була у тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Нащо мені сходити, коли ти за мене світло і тепло людям даєш?» А місяць так її краси соромився, що й зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре – кров з молоком. В очах – доброта, любов, вогонь. Брови – крила ластівки. А струнка була, як чинара…

Дід затягнувся, випустив кілька клубків диму і вів далі:

– Ось так і росла вона безтурботно, як джейран[5], як метелик серед квітів. Усім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, і підійти до неї не наважувався… Сусіднім плем’ям правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Якось прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовиськ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину. Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося. Думали, гадали – вирішили віддати сестру за Авдал-бека. Велика сила була у нього, міг біди Заробити, якби відмовили… Дівчина, коли дізналася про це, сказала: «Я піду за Авдал-бека. Я його не люблю, не можу любити того, хто кров мого народу проливає, але я піду, якщо мої брати так вирішили, якщо це потрібно моєму племені».

Молодший брат, найзапальніший, почувши це, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, – закричав він, – свою сестру в жертву не дам! Одна у світі сестра в мене, що ж – ворогу її віддати?…» Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, хотів умовити, заспокоїти молодшого, та де там!… За молодшим – і середній. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, – сказав Авдал-бек, – коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Задумався старший брат – людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося… А тут ще сталося таке: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…

І раптом дід заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

– Ви цієї пісні, звичайно, не зрозуміли, – промовив дід, – а перекласти дослівно мені її важко, та я вам скажу, про що в ній співається. «Якщо у мене нема старшого брата, – співала дівчина, – я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь». Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

– Так от, – сказав дід, – проспівала вона, потім підняла лук і братові стріли і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала дівчина ще пасмо волосся, поклала на братове тіло і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гинули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

Схвильовано співав дід, і тихо плакала, слухаючи його, Асмік.

– Коли був убитий останній, молодший, брат, – говорив дід Асатур, – Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти… Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед… Яка вона була в ту хвилину красива, горда, гнівна! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку – червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв у рот свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти. Асмік витерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

– Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається, що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

– Сестри у мене немає. Але, якщо тебе скривдять, зумію захистити! – відповів Камо схвильовано.

– Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! – пожартував Грикор, хоча і в нього очі були вологі.

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум. Вони підвелися і, зриваючи квітки, підстрибуючи і сміючись, продовжували свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселого гомону молоді, до їхніх жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні схили. Але вони швидше були схожі на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилося монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і настроював на мрійний гумор.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів «водяник», і зникали з дитячих облич веселі усмішки.

– Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? – запитала Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

– Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави, і квіти запашніші, – пояснив дід. – Це, дочко, і тварини знають. Он там, у рівнині, повно трави, а вони так і лізуть, сюди, де її мало. А квіти тутешні? Мисливець Каро – земля йому пухом! – говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш – відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! – пожартував дід. – Тут усе від сонця.

Все вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був наповнений квітами і метеликами.

А внизу, увесь срібний, і блискучий, лежав Севан.

ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки тераса за терасою здіймалися в небо, гострими вершинами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.

– Ось вони, «Ворота в пекло», – показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темніла на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, бурхливими на Далі-Дагу бурями він широко, на всі боки, розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Дід Асатур підійшов до дерева, зупинився і промовив урочисто:

– Ось ми й досягли межі, якої наші предки не переступали.

20
{"b":"254528","o":1}