ЛитМир - Электронная Библиотека

– Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

– Мало цього, дядьку Баграте: приймай у колгосп нові сім’ї, – ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано і сказав:

– Що ще за новина? Які сім’ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

– Бджолині сім’ї, дядьку Баграте! З чадами, домочадцями і коморами меду.

– А, з Чанчакару! – догадався Баграт. – Ласкаво просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? – звернувся він до бригадира Овсепа. – Кажеш, сіножатки і коси готові?… Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

– Що, вчені брати, підемо на світанку? – запитав Грикор.

– Підемо, – відповів Камо. – Не проспіть. Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

– Подумаєш, наукову експедицію організовують! – сказав він уїдливо. – Ми, значить, жили тут дурні дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття…

– Що тебе турбує? – запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

– «Що, що!…» – зніяковів Артуш. – А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з пантелику.

– Чого ти лютуєш? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, умов Арама Михайловича піти з нами.

– Арам Михайлович вам не рівня, – сказав Артуш. – Він людина розумна.

– Це вірно, він людина розумна й дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери, – сказав Камо.

– Порівняв!… Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, – посміхнувся Артуш.

– А хіба ти не знаєш, що гори Малого Кавказького хребта також дуже багаті на руди? – запитав Камо.

– Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

– Може, ми знайдемо там дещо більш важливе за золото… Ходімо!

– Не розумію, що там у тебе в животі смокче? – обернувшись, сказав Артушу Грикор. – Коли перестане – приходь, разом працюватимемо.

***

– Ну, пасіка у нас уже є. Завідую нею я. а дідусь – старший пасічник, він же і сторож. Він охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці, – оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались нарешті до старого дуба.

– Я дійшов до дідівської межі, – сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

– А ось зараз ти переступиш цю межу, – усміхаючись, сказав Арам Михайлович.

– Я?… Я переступлю межу, далі якої не ходив мій дід?…

– Так, ти. Адже ти вже переступив її.

– Коли? Як?…

– Коли вступив до колгоспу і став у ньому передовою людиною, коли перестав ходити до церкви – ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, діду, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже і цю межу… – І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

– Ур-ра-а!… Дідусь переступив межу! – закричали діти і слідом за Арамом Михайловичем і старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Схід був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив спітнілі обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Вода в ньому спочатку була синьою, та коли зійшло сонце, вона набрала веселою світло-блакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, наче по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла.

Частина Севану ще здавалася темною, але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

– Гляньте, гляньте, яка велика чайка! – вигукнула Асмік.

– Ну, що ти, це парусник рибтресту, – сказав Армен. – Та й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час, як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.

– Дідусю, – гукнув старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці, – що ти думаєш про куріпок?

– Хай живуть: пташенята в них, – тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий вони влаштували концерт, що діти заслухались

і майже забули про ту важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

– Ну, почнемо! – першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець мотузяної драбини, Арам Михайлович обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки метрів з чотири. Кінець драбини ліг на ньому гармошкою.

– Отже, звідси до печери менше шістдесяти метрів, – сказав учитель. – Гляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Це було чи почуття страху, чи знайоме мисливцеві напруження, коли з завмиранням серця він очікує звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

– Дозвольте мені, Араме Михайловичу, я спущуся першим.

– Тобі, звичайно, це легше, ніж мені, – сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. – Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

– Араме, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у цю прокляту печеру? – став благати дід. – Адже постіль сатани саме там.

Діти засміялись.

– Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак – це в Степанаванському районі, – пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було – постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика прикрість трапилася: штовхнув я випадково кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!…

Арам Михайлович підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики, хвилюючись, стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Михайлович спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

– Дідусю, він уже добрався! – закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Михайлович натягував собі на голову сітку, що захищає від бджіл.

Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак помітили зіркі очі Грикора.

– Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Михайловича сатана більше не страшний, – сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Хлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Хто ж перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на кинджал, сказав:

– Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

– Рицарська кров тече в жилах мого діда! – пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав униз, куди спустилися Арам Михайлович і Камо.

25
{"b":"254528","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Наваждение
Добро пожаловать в Пхеньян! Ким Чен Ын и новая жизнь самой закрытой страны мира
Как сделать, чтобы ребенок учился с удовольствием? Японские ответы на неразрешимые вопросы
Грабли счастья. Самокоучинг для сильных духом
Трудный подросток. Конфликты и сильные эмоции. Терапия принятия и ответственности
Счастливая Россия
Брачный сезон. Сирота
Собрание сочинений в 2 томах. Том 2. Золотой теленок
Будка поцелуев