ЛитМир - Электронная Библиотека

Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. За ними із сміхом і жартами бігли діти:

– Дивіться, дивіться, старі баби пішли воду орати!

– Сона, з нас сміються, може, вернемося? – зніяковіло сказала одна з жінок. Повернулась і пішла назад. А решта попленталась за Соною, одна за одною увійшли в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні, в соху і почали борознити її – «орати воду».

Разом із своїми «левенятами» на пласкому даху сарая сидів дід Асатур. Попихкуючи нерозлучною люлькою, він поглядав на кумедні рухи жінок, які «орали» воду в річці, і глузливо посміхався.

– Звідки це в них береться, дідусю? – спитав Армен.

– Звідки? Гм… А ти знаєш, в якому темному царстві ми жили раніше? Як жили?… Як скотина! Хто нас чому навчав?… Випав якось рік такий посушливий – сонце все навколо геть випалило. Ну, що наші сільські дурепи вигадали, як ви гадаєте? Почали воду «орати», а то ще ченців покликали з отого монастиря на Севанському острові. Прийшли вони в чорних рясах, в чорних клобуках, з хрестами, образами, вбралися в золоті ризи і пішли до озера. А за ними повалив народ. Співали ченці там пісень своїх церковних, кадили кадилами, до неба

Таємниця гірського озера - _7.jpg

дим валив, мабуть, молитви віруючих з собою до бога ніс…

– Ну, а бог послав дощу на заміну? – засміявся Грикор.

– Дощ?… Який дощ! Холеру наслав.

– Холеру?

– Еге ж, холеру. Хіба не чули, в селі часто кажуть: «холерного року було»? Це тисяча дев’ятсот одинадцятого. В Єревані холера почалась, тоді й стали від неї у нас рятуватися- і до нас її занесли. Як? А отак. Приїжджі з Єревана поспішали до монастиря – хрести та образи цілувати. Дехто з них уже хворий був. А потім ченці до нас в село прийшли дощик у бога благати та наших дурнів змусили хрести цілувати. Отак і перенесли заразу… По двадцять чоловік щодня помирало!… Всі з жаху кинулися в гори, в печери, на пасовиська. Курені ставили і жили. І всі окремо. Люди, як звірі, одне від одного втікали… От, мої любі, як «дощ» на нашу голову накликали чорнорясники!… Зате на горі нашому вони та піп сільський нажилися. Он дитячий садок – будинок з червоним дахом – це колишній попівський. Ховав же за гроші!… – Дід глянув на озеро, похитав головою і додав: – Дурне діло. Воду в річці бовтаючи, полів не оживиш. Тут інше треба.

Діти сиділи мовчки. Вони думали тільки про воду.

…Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, що вірили в забобони.

– Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть. Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі: нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.

– А це що? Ми, виходить, записалися в колгосп воду носити? – зарепетувала Сона.

– Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і пішла спати… – обурився дід Асатур. – Ходімо, хлопці! Добре задумав Баграт.

Арам Михайлович підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію. Камо – комсомольську, Армен – піонерів свого загону, Асмік – своїх подруг.

Шкільний дзвінок, який замовк на час канікул, несподівано задзвонив. Не минуло і кількох хвилин, як на подвір’ї школи зібралися всі учні, прийшли вчителі.

Арам Михайлович вийшов наперед і виголосив невелику промову, яку закінчив словами:

– Ідемо рятувати вмираючі від спраги поля нашого колгоспу!

Баграт став схожим на старшину роти, який спішно готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.

– Запрягти всі колгоспні фургони, вози! – говорив він бригадирам тоном бойового наказу. – Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони!

Кожний приніс що міг: хто бурдюк, хто відро, глечик, навіть чайник – все, що тільки можна було наповнити водою. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.

Коли все було готове, голова колгоспу наказав:

– Всі до Гіллі!

І мешканці села рушили до води.

Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава прохолода.

Задзвеніла зурна. Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулися жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.

Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.

Набравши води, всі рушили на гору.

Ішли бадьоро, з радісною думкою, що дадуть життя умираючим без води посівам.

Піднявшись на схил гори, де простяглися поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали тугі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.

Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби говорячи: «Ой, як легко стало, як добре стало! Дайте ж напитися ще, ще!…»

Усю ніч колгоспники поливали посіви. І усю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці.

На світанку, коли хлопці ще раз хотіли повернутися до озера по воду, Асмік сказала:

– Ти стомився, Армене, досить, іди додому. – І, ніби виправдуючись перед товаришами, додала: – Адже він такий худенький.

В голосі дівчинки звучали піклування і ласка. Армен тепло посміхнувся.

– Ну, тепер у мене і втома минула! – сказав він і, взявши відра, побіг до озера.

В очеретах Гіллі прокидалося пернате населення.

БОРОТЬБА В СЕРЦІ СТАРОГО МИСЛИВЦЯ

Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби.

Але птахи на фермі ходили захирілі, бджоли не вилітали з вуликів – у полях не було квітів, не було вітерця…

У двох вуликах-глеках, привезених з Чанчакару, бджоли і зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глека мед, віск, залишки стільників, виставив порожній карас на сонце і почав поратися біля другого.

– Армене, вчений синку, збігай-но поклич завскладом, нехай прийде і прийме мед.

Армен побіг до комори.

Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким стільники були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржі, складав їх на велику дерев’яну тацю.

Раптом кинджал наткнувся на щось тверде. Старий витяг ще одного коржа. І тут яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його стільником і боязко озирнувся: чи не побачив хто цієї знахідки.

Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще не випорожнений глечик, запитав:

– А цей?

– Цей я хочу розподілити по н-н-неповних вуликах… для підгодовування, – сказав затинаючись дід.

Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і він, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.

Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і сторопів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом.

Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.

Опам’ятався дід не зразу. Згодом, отямившись, він приніс мішок і став наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, відколуплювались важко.

А дід квапився – боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишити жодної монетки, щоб не виказати себе.

Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід тремтячими кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.

Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село…

Та ось і дім. Ввійшовши в свій хлів, дід сховав мішок у стійло.

Коли стемніло, дід Асатур сказав дружині:

35
{"b":"254528","o":1}