ЛитМир - Электронная Библиотека

– Вода?… Виходить, у нашому селі було Велике Джерело! Як добре, що ми піднялися на Чанчакар!

Схвильований Армен скочив з місця.

– Так, вода була і, на жаль, зникла, – задумливо відповів учитель.

– Але де ж воно було, це Велике Джерело?

– Ось цього ми й не знаємо. – сказав Арам Михайлович. – Ходімо до діда Асатура, поговоримо з ним.

Дорогою вони зустріли Камо.

– Камо, новина ж яка! Ой здивуєшся!… – показав йому аркуш паперу Армен. – Потім скажу, ходімо до діда.

Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.

– Що сталося? – ледве вимовив він тремтячими губами.

– Нічого. Ти повинен пояснити нам таємницю караса, – сказав учитель.

– Караса?… – Дід, ослабнувши, сів на тахту. – Я… я… к-караса?… – запинаючись, сказав він.

– Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напис. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало води. Чи ти знаєш про це? Адже ти мисливець, кожний камінь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди колишньої води чи каналів?

– Ох, про цей карас? – з полегшенням зітхнув старий. – Ні, синку, не бачив. Та й ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас вигоряли поля від посухи!… Хіба б ми випустили воду з своїх рук?

– Знаєш, дідусю, – говорив далі учитель, – в старовину у Вірменії був такий звичай: там, де починалися канали, ставили кам’яні фігури, статуї – пам’ятники богу води. Таких статуй ти теж не бачив?

– Ні, таких не бачив… Хіба що під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…

– Вішап?… Очевидно, те саме. Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! – захвилювався вчитель. – Ходімо швидше!

НА ЗАГАДКОВІЙ СТЕЖЦІ

Камо побіг до Асмік.

Біля ферми він застав Сето. Той, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:

– Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…

Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.

– Не звертай на нього уваги, Асмік, – сказав Камо дівчині. – Краще збігай зараз до Грикора, скажи, що ми йдемо на Далі-Даг.

– На Далі-Даг? – зраділа Асмік.

Вона миттю зібралася і побігла до Грикора. Грикорова мати несподівано запротестувала:

– Чого ви його тривожите за всякими дрібницями, не даєте нічого дома зробити!

– Нані, хто б інший так сказав, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдається, – серйозним тоном сказав Грикор.

– Ну, йди, йди, розбишако! Хіба з тебе будуть люди? – сказала мати і, сміючись, махнула рукою.

– Вийде, нані-джан, але для цього потрібен час, років п’ятдесят, напевне, – посміхнувся Грикор матері.

– Ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? – спитала в нього дорогою Асмік.

– Сваримось?… Як не сваритись – навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди кінчаються сміхом.

– А от у сім’ї Сето сварки щодня… Чого тільки не каже синові мати, так його лає… До нас чутно.

Незабаром Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, що пішли вперед: Арама Михайловича, Камо, Армена і діда Асатура. Камо взяв з собою кирку, дід Асатур – свою нерозлучну рушницю, Армен – фотоапарат.

Попереду ішов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм хазяїном Чамбар – він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор, схожий на кульгаве ягнятко, що відстало від отари.

Що вище вони піднімалися, то ширше розстилався перед ними чудовий блакитний Севан.

Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність.

Кущі, що виросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а подекуди крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогненно-червоної піщаної землі. Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях усе було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.

Спека посилювалась. Шлях був невеселий.

Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої некрутої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась схилом Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.

Несподівано Арам Михайлович зупинився.

– Що це означає!… Невже тут? – прошепотів він.

– Що сталося?

Підвівши руку, як у класі, вчитель запитав:

– Скажіть, хто з вас був по той бік гір? Там Далі-Даг такий самий сухий і кам’янистий, як і у нас?

– Ні, що ви!… – відповів учителеві Грикор. – Якби ви знали, скільки я там з’їв диких слив – жовтих, червоних! А яблук, а груш! Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі.

Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо він говорив навіть про найсерйозніші речі.

– А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?

– Правду. Гори на тому боці лісисті, – підтвердив старий. – Це тут у нас голі.

– У Вірменії всі гори такі, – сказав учитель. – У нас південні схили гір кам’янисті, а північні лісисті, в той час як у північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, схили гір – і південні і північні – м’які, покриті родючим грунтом. А у нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, – говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, – що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі… Ану, гляньте на верхній схил – залишилось каміння та рудувато-червона глина, яка не боїться сонця…

– А звідки ж тут глина? – перебив учителя Камо.

– Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється на глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким самим рудим камінням… І тому, що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, її всю змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багата й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.

Ці прості пояснення збивали діда Асатура з пантелику. Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися. другий – наростати, збільшуватись.

– Тому, значить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? – запитав він.

– Ти вірно примітив, діду. Спина – товста, а груди – худі, западисті…

– Але заждіть! – раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. – Тоді чому ж ті схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?

– Ти це теж помітив? – ласкаво промовив Арам Михайлович. – Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежка розділяє Далі-Даг на дві частини.

Всі уважно оглянули схили, що простягались угору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і без рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.

– Це щось та означає… – таємниче сказав учитель. – Ану, Камо, копни землю там, нижче стежки.

Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох – п’яти пальців товщиною.

– Тут шар грунту не тільки не зменшився протягом кількох років, а навіть збільшився… Що це має означати? – задумливо глянув на хлопців учитель.

– Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? – запитав Армен і почервонів.

– Так, ти, напевне, маєш рацію, Армене: нижче від нас, очевидно, була колись буйна рослинність, то залишила нам цей шар грунту. Ось і перегній в ньому змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній… Тепер, Камо, спробуй копнути там, зверху… Бачите, яка різниця? – говорив учитель, порівнюючи зразки грунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червоно-рудий, другий – червоно-сірий, з чорним відблиском. – Але як же все-таки міг утворитися тут, унизу, на крутому схилі, такий шар землі?

– Тут він, значить, не зменшується? – швидко спитав Камо.

37
{"b":"254528","o":1}