ЛитМир - Электронная Библиотека

НАГОРОДА

Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:

– Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи стародавності знайшов, не одержують?

– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за це премії, – відповів голова. – Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи підходить під які-не-будь норми організація птахоферми?

Секретар райкому посміхнувся:

– Але те, що роблять наші комсомольці, дуже цінне.

– Згоден, цінне.

– А оскільки їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.

– Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, – погодився Баграт.

На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що комсомольців слід преміювати цінними подарунками.

– Подаруйте їм радіоприймачі, – запропонував Арам Михайлович. – Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.

– Дорого, – заперечив Баграт.

– Дорого, правда, але вони заслуговують на таку нагороду.

– А дідові Асатуру?

– Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає, – сказав бригадир Овсеп.

На цьому й погодились.

Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Михайловича:

– А кого ми пошлемо за подарунками?

– Чи не послати Сето?

– Хочеш перевірити хлопця, чи що?

– Звичайно, перевірити, – відповів Арам Михайлович, посміхаючись.

– Гроші великі, боюсь…

– А ти не бійся. Спробуємо – побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренко – які він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще ж яким невиправним хлопцям!

– Так… – задумливо сказав Баграт. – «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію…

Почувши про рішення правління колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало, йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А як би він лютував, коли б це сталося днів десять тому!…

Несподівано його покликали до правління колгоспу.

– Сето, готуйся в дорогу – завтра поїдеш в Єреван, – сказав йому Баграт.

– Чого? – здивувався Сето.

– Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі. – Баграт подивився на хлопця допитливим поглядом.

Сето радісно посміхнувся. В його чорних очах спалахнули іскорки радості.

Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми Артем, кремезний, серйозний чоловік, сердито подивився на Баграта.

Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло його серце. «Певне, – подумав він, – Артемові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»

– Гаразд, – сказав Сето. – Я згоден, дядьку Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не в Єревані, а в Тбілісі.

– В Тбілісі? – здивувався Баграт. – Чому в Тбілісі?… Хіба в Єревані нема радіоприймачів?

– Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки і до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько. Він – людина тямуща, допоможе мені.

– Арут? Це вірно, Арут допоможе. Ну що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші, посвідчення і поїдеш, – сказав голова колгоспу, вручаючи Сето записку.

Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною Артемів голос:

– Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?

Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки – і проковтнув образу.

Артемові слова, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артемові.

– Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати? – обурювався він. – Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі!… А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда, його мати має поганий характер, зіпсувала хлопця. Ну, а ми з тобою?… Що зробили ми для його виховання?…

…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:

– Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…

– У Тбілісі? Для чого?

– Купити подарунки для Камо, Армена, Асмік, Грикора і діда Асатура.

Сона спочатку розгнівалась:

– Я буду ждати, а вони подарунки одержувати?…

Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.

– Добро буде: дядька побачиш – він тебе з порожніми руками не відпустить.

До революції тисячі людей залишили береги Севану і йшли шукати роботу у великі міста, йшли вони в тодішній Тіфліс, у Баку, Батум, на Північний Кавказ. Горе гнало їх, примушувало залишати рідні місця. У ті роки поїхав у Тіфліс і там залишився, влаштувавшись на деревообробній фабриці, і дядько Сето. Про нього Сона і говорила.

Може, сестрі своїй черевики, плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені? Пошли ти їй, господи, сто болячок!

ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ

Думки Сето, поки він їхав у вагоні, були зайняті одним: як могло статися, що дядько Баграт, який нещодавно ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення?

Він обмацував портфель і, думаючи про те, що в ньому, почував, як росте він у своїх власних очах.

«А що, коли і справді вкрадуть у мене портфель?» – раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії… І він боязко поглядав і на військового на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.

Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, нагнала на Сето жах, і він міцніше притискав до себе портфель, усе частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав.

І він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето їх зовсім не цікавить. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.

Сето почав дрімати. На його обличчі світилася посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.

Сон змагав Сето. Марно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Та й хто, зрештою, подумає, що в ньому лежать гроші!…

Але раптом Сето відчув, що в нього з-під голови вихопили портфель.

Сето схопився.

– Украли, украли!… – відчайдушно закричав він.

– Хто вкрав? Що?… – сполошилися і посхоплювалися з своїх місць пасажири.

А злодій тим часом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.

Хтось вискочив із сусіднього вагона, закривав:

– Ось злодій! Я впіймав злодія…

Але це була неправда: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і зник у нічній пітьмі…

ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я

Очі Сето запухли від сліз, коли, приїхавши в Тбілісі, він зайшов у квартиру свого дядька Арута.

Столяр Арут сердечно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.

46
{"b":"254528","o":1}