ЛитМир - Электронная Библиотека

– Це ми, дідусю, свої…

– Звідки ви, синки, так раненько?

– Спали біля озера, на березі.

– Ох, і добре на березі поспати! – не без заздрощів сказав старий. – Замолоду я часто спав так. – Він набив люльку і повагом вів далі: – Лежу, дивлюся на небо, на зірки, до голосів землі прислухаюся. Прислухаюсь і думаю: не тільки ми на цьому світі живемо і дихаємо. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю лютує, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерети?… Чи ти чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопці слухали мовчки: закоханий у природу дід Асатур був у своїй стихії…

– Так, все живе, – продовжував дід розсудливо. – Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?… А он ті дерева, листя, трави, квіти – хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть, гинуть вони, коли немає води?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя він провів серед природи і поклонявся їй. Дідові думки здавалися Камо, звичайно, чудними, та він не дивувався: дід чудово знав природу рідної країни. Він знав її, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все. Досить було дідові глянути ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. По зірках він визначав час, по вітру, – який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

– Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? – раптом запитав Камо. Було видно, що дідові філософствування він не зрозумів, бо слухав його неуважно.

– Звідки… А якщо я скажу звідки – проведеш?

– Проведу.

– Чи зможеш ти, наприклад, крізь Далі-Даг пробити тунель довжиною в десять кілометрів?

– Тунель? Нащо?

– А щоб воду з вершини гори провести в село.

– А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

– Аякже… Звичайно, є… Дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, занадто високо. В серпні там ще сніг лежить і холодно страшенно. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

– Як, і олені, і барани? – стрепенувся Камо.

– Звичайно, а чого ти дивуєшся?

Камо замислився.

– Дідусю, – спитав Армен, – чому ж ти нам не казав, що вода є на самій вершині в улоговині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши діда попід руки, хлопці повели його в село.

Прихід ранніх відвідувачів сполохав геолога.

– Що сталося? – скочив він з ліжка.

– Воду знайшли, але дуже далеко – на вершині гори, – сказав Камо.

– Ну, діду, що ти скажеш про цю воду?

– А що мені казати, синку? – ласкаво глянув дід на Ашота. – Далеко воно, те озеро. У хмарах загубилося. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, – каже, – цієї безсмертної травички покуштують, цієї живої води поп’ють – довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Розповідали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі – ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свій дубовий кийок та як кине на них! А кийок у нього важкий був, кизиловий, з залізним кінцем. Попав він не в овець, а в озеро і потонув. Шкода стало кумові Мукелу свого кийка, та що зробиш! А через кілька днів раптом приносить його кумові сусід Акоп. «Акоп, – каже кум Мукел, – де ти його знайшов?» І що ж, ти думаєш, відповідає Акоп? «На озері Гіллі, -каже, – знайшов». – «Як же це так?» – «Та так: піймав у озері».

Геолог замислився.

– Це казка… Під землею кийок такого шляху не зробить. Десь застряв би. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю? Уже світає, давай візьмемо хлопців і підемо на гору. Можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, – сказав і почав одягатись.

– Ех, синку, – зітхнув дід, – уже скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг – тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, але не знайшли.

– А може, й знайдемо.

– Ну, що ж, – згодився дід, – ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба подивитись. Тоді у вас у голові дещо й залишиться.

День розгорявся усе більше, а поки вони підняли з ліжка сонька Грикора, і сонце зійшло.

Біля ферми хлопці зустріли Сето. Він покірно виконував розпорядження Асмік: носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що вважала за потрібне Асмік.

– Сето, ти ж син рибалки? – спитав його Камо.

– Так. Хіба ти не знаєш?

– Тому й питаю. Ти добре вмієш і плавати, і пірнати?

– Зі мною і рибі не зрівнятися.

Камо по-дружньому поклав йому руку на плече:

– Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь. На гору в черевиках не годиться.

– Знаю, – сказав Сето і весело помчав додому.

Ашот Степанович відкликав Армена убік і довго з ним про щось розмовляв.

Камо заздрісно поглядав у їх бік, напружуючи слух, марно намагаючись дізнатися, про що вони розмовляють. Почув лише кілька слів Армена, але змісту їх не зрозумів.

– Так… Я теж такої думки. Гас нам знадобиться. Гаразд!

Коли Армен підійшов до товаришів, очі його блищали якось особливо.

– Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, – сказав Армен і побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, Армен довго з ним розмовляв. Про що – невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало в нього велике незадоволення:

– А як оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен був переконаний у тому, що, навіть дізнавшись для кого гас і для чого, рахівник заперечуватиме – так не любив він юннатів.

– Для чого гас – ти дізнаєшся потім. Наш учений не хоче відкривати своєї таємниці, – сказав Баграт, посміхаючись. – Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я – ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого він їм знадобився.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.

Старанно позатикавши їх, Армен повернувся до товаришів.

– Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде на колгоспний склад, – звелів він, – а я поки що збігаю до Арама Михайловича.

Хлопці, нічого не розуміючи, перезирнулись.

– Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба не ясно? Баграт нам на дорогу харчів дає! – зрадів Грикор і подався додому за мішком.

Та яке було його розчарування, коли в коморі йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

– Що це за жарти? – ладен був розсердитись Грикор.

– Дозволь і нам пожартувати, – засміявся Армен. – Ну, беріть кожен своє, чого стали!… Нащо беремо? Поки нічого не скажу, потім дізнаєтесь.

– Вчена людина, без розуму нічого не зробить, – допоміг Арменові дід.

Він теж узяв бутель з гасом і поставив у свій кошик.

«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» – намагалась розгадати цю загадку Асмік.

Завдавши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід разом з приїжджими геологами.

У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ

Долаючи гребені і розколини гір, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Розпечене повітря обпалювало обличчя. Асмік, яка спочатку перестрибувала з каменя на камінь, наче коза, тепер ішла важко дихаючи і часто зупинялась. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати від Камо, який бадьоро крокував попереду. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи товаришів веселими жартами.

Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов дід Асатур. Він підбадьорював молодь:

50
{"b":"254528","o":1}