ЛитМир - Электронная Библиотека

Арам Михайлович здивовано знизав плечима.

Хата старого була недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого, туго набитого мішка, з’явився дід.

– Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… – сказав він, кладучи мішок на долівку. – Дочко, принеси який-небудь килим! – звернувся він до матері Камо.

Всі перезирнулись і зашепотіли.

– Іди додому, – поклав руку на плече старого Баграт. – Іди відпочинь, заспокойся.

– Кажу – килим дайте! – розсердився старий. – Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу… Відійдіть, місце звільніть… Ось так! – командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.

Зірвавши із стінки килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.

Усі остовпіли.

– Ох! – скрикнула Асмік.

Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпучо виблискуючи, купою висипалось на килим.

Дід Асатур стояв над цим скарбом гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.

– Що? Сказав – дам мільйона! А ви думали: збожеволів старий? То що тепер скажете?…

Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, повним докору поглядом Драма Михайловича. І раптом старий усе зрозумів: радісна переможна посмішка зникла з його обличчя і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.

– Пробачте, люди! Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… – глухим голосом сказав він крізь сльози.

На дідовому обличчі з’явилося страждання, він одразу наче ще дужче постарів, став дряг-лим і жалюгідним.

– Звідки? – суворо запитав Арам Михайлович.

– Знайшов у карасі під медом…

– Чому ти і досі нікому не казав?

Всі насторожились, почувши це запитання.

– Арештують! – злякано прошепотіла Анаїд.

– І добре зроблять, – сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.

А старий мисливець продовжував каятись:

– Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці! Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежить на моєму серці, мучить мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягаря!

– Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?

– Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені стало, ладен був крізь землю провалитися… – Старий показав на Камо, на його товаришів. – Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки – не про себе, а про всіх нас, мої ж думи – тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…

Всі мовчки слухали.

– Життям цієї молоді клянусь, – вів далі старий, – що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі – віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою загубив через оцей мотлох?

Дід вороже глянув на дорогоцінності і огидно підкинув ногою шолом, усипаний камінням.

У кімнаті стало тісно. Чутка про незвичайну подію миттю облетіла село, і в хату коваля Самсона набилося повно людей.

Діда слухали мовчки. Всі розуміли, що вчинок його негарний, і чекали, що ж скажуть ті, хто має право судити.

– Чого скиглиш? – перебив старого рахівник Месроп. – І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…

– А заради чого віддав би? – підтримала його Сона. – Добре ти робив, діду, каятись нема чого.

І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Та коли Месроп простягнув руку, щоб допомогти діду підвестись, той відштовхнув його і сказав обурено:

– Геть!… Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?… Ні, нехай мене народ судить…

Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:

– Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жиги нема чого… Накажіть мене до в’язниці відвести. Ні в’язниці, ні смерті я не боюсь. Ім’я моє чесне втрачу – ось чого страшно. Що таке смерті?!

Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду…

СУД НАРОДУ

До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.

– Провина велика, – сказав він, – але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто-небудь, кому б дід на своєму віку не допоміг?…

– Нема таких людей! – пролунав голос Анаїд.

– Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! – продовжував Баграт. – Те, що він скарб тримав і не наважувався віддати його – це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не осудимо діда Асатура!… Він був совістю нашого села, і ця подія – непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції, як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?… Хто врятував тоді наше життя, врятував Лчаван? Російський народ!… Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно – для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розподілити?

– Дідові Асатуру!… Звичайно, дідові Аса-туру! – пролунало з усіх боків.

– А в дні Вітчизняної війни хто допомагав родинам бійців, що були на фронті? Кого в ті дні, коли фашистські орди були біля воріт Закавказзя, обрали ви командиром місцевого ополчення?…

– Асатура! – хором загули присутні.

– Правильно. І ви його обрали тому, що він був чесним. Чесний він і тепер. – підвищив голос Баграт, – а його вчинок – це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись однієї з головних вад цього суспільства – жадності. Ось вони, – показав Баграт на хлоп’ят, – будуть вільні од таких пороків, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення – підкорити все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай і інші скажуть свою думку. Тоді ми тут вирішимо й повідомимо про нього уряд.

– Що може бути дідусеві Асатуру? – з острахом прошепотіла Асмік.

Після голови виступив Арам Михайлович.

– Це золото, – сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, – нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці – дашнаки – виступили проти нового, радянського, уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від Одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе, Кіровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду – феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. На той час це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди ожили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.

– Правильно! Я був там з ними… – відгукнувся з свого кутка колишній партизан, тепер завідувач молочної ферми Артем.

– Хай не образиться на мене зараз дід Асатур, коли я зроблю одне порівняння, – продовжував Арам Михайлович. – То було золото, і це – теж золото. Різниці ніби нема, чи не так? Але чому послужило те золото і чому – це лежало в хліві діда Асатура?…

61
{"b":"254528","o":1}