ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ти ж, Саркіс, не читав «Жень-шень» Пришвіна, — спокійно заперечив Ашот. — Якби ти прочитав хоч рядок, то перший запропонував би нам вирушити в цей край…

Ашот з таким захопленням говорив про Далекий Схід, що, здавалося, коли б дозволили, хлопець негайно полетів би туди, мов на крилах.

— «Жень-шень»? А я чигала! — пожвавішала раптом Шушик. — Це поема в прозі. Я навіть пам’ятаю такий рядок: «Мисливцю, мисливцю, чого ж ти не схопив її за копитця?..»

— Еге ж, схопив би…

— Схопив би… Адже він сидів, заховавшись у кущах винограду, а олениха прийшла і почала їсти листя, виставивши вперед свої копитця. Нога у цієї невинної тварини була така гарна, що людині стало шкода її. Через те мисливець і не зачепив олениху. Здається, так, Ашот? А жень-шень! Це ж коло нього, здається, живуть озброєні люди по п’ятнадцять-двадцять років, чекаючи, поки він достигне. Потім його викопують, під великою охороною відвозять до Китаю, а там продають дуже дорого, не пам’ятаю, за скільки тисяч золотом…

— Ого! Тисячу карбованців за корінець?.. — не повірив Саркіс.

— А що ж! Адже це корінь життя. Він робить старих молодими. Він… Ой, погляньте! На ферму поштову скриньку повісили! От добре! Тепер мама часто писатиме листи з ферми додому…

Суперечка школярів увірвалася. Їхню увагу привернула синя скринька, біля якої зібралися працівники ферми.

— Чекайте-но! — вигукнув Гагік. — Перший лист кину я!.. Тільки… кому б мені написати? І про що?..

І Гагіку спало на думку пожартувати з своїм дідусем. На аркуші, вирваному із зошита, він похапцем написав:

«До побачення, дорогий дідусю, я від’їжджаю на Далекий Схід, щоб привезти тобі корінь життя, про який розповідається в книзі Пришвіна «Жень-шень». Вип’єш настою цього кореня — зразу помолодшаєш. От буде здорово! Побачимо тебе з чорною бородою і з рушницею в руках на полюванні разом з батьком Ашота. Ти все вихваляєшся колишньою молодістю. От я й хочу, щоб ти помолодшав. Тоді й побачу, який ти молодець! Пишу тобі з ферми під великою грушею…

Твій онук Гагік».

Коли він закінчив писати і прочитав листа вголос, школярі голосно сміялися, радіючи з такого жарту. Тільки Ашот, хоч і сміявся, розсудливо зауважив:

— Облиш, не треба. Він і справді подумає, що ти поїхав, і почне хвилюватися…

— Не встигне! Я раніш від листа в село приїду! — кинув Гагік і побіг до поштаря.

Купивши конверт з маркою, він запечатав листа, надписав адресу і кинув його в скриньку.

— А все-таки почин мій! — радів Гагік, весело підстрибуючи.

Ашот і собі вирішив послати листа додому. Звертаючись до батька, він писав: «Тату! Сьогодні, готуючи уроки, ми читали про Далекий Схід. Який це чудовий край!.. Коли ми з тобою зможемо поїхати туди на полювання?.. Всі мої думки там…»

Отак з легкої руки Гагіка того дня було відправлено з ферми в село Айгедзор два листи.

Після цього школярі знову повернулися до своїх підшефних телят. Підстригли їм хвостики, побризкали якоюсь рідиною в хліві, щоб не заводились паразити, і почали збиратися додому.

Було 7 листопада. Вони могли побути на фермі й завтра, але святкові звуки барабанів і зурни кликали до рідних домівок. Хотілося разом з іншими товаришами провести свято. Доярки дали школярам на дорогу сиру й лавашу[1], і Шушик побігла прощатися з матір’ю.

— Ахчи[2], куди ти? — спитала Ашхен занепокоєно, побачивши в руках дочки сумку. — Я ще не встигла надивитися на тебе…

— Куди? На Далекий Схід, — засміялась Шушик, згадавши про листи Гагіка й Ашота.

— Ой, осліпнути б мені… Який Схід? Що там є?

— Що? Ведмеді, які полюють на рибу, тигри в снігу, — не переставала сміятися Шушик.

Ашот похмуро відійшов — дівчина явно глузувала з його захоплення природою.

Вже дорогою школярі несподівано почули позаду голос свого однолітка, курда Асо.

— Ти куди?.. — кричав хлопець на собаку. — Щоб ти здох!.. А вівці хто стерегтиме?

— А ти куди, Асо? — поцікавився Ашот.

— У село. Цукру треба купити, тютюну батькові.

Асо, син чабана Авдала, народився в горах, де випасали худобу. В горах він і виріс, блукаючи з батьком слідом за отарами. Крім свого села та кількох сусідніх, Асо ще нічого не бачив у житті. Навіть у місті йому не доводилося бувати. А втім, і в село Асо ходив рідко, хіба що тільки по тютюн батькові чи по цукор, а восени — коли приганяв овець на заготпункт.

Полонені Барсової ущелини - im_005.png

На бронзовому, обпаленому сонцем обличчі підлітка горіли, як вуглинки, чорні очі.

Батьківський колоз — курдський повстяний ковпак, обгорнутий шовковим шарфом, — покривав голову хлопця, торочки недбало спускались на чоло і на потилицю; замість пояса його тонкий стан стягував старенький шовковий шарф. Одягнутий був Асо в аба — безрукавку з грубого, домашнього виробу сукна — і в широкі смугасті шаровари.

У цьому курдському Національному вбранні пастух любив ходити в село. Тільки він так одягався в Айгедзорі, і йому подобалось, що всі на нього дивилися.

— Ну й добре! — зрадів Гагік. — Підемо разом!

Розділ другий

Про те, до чого призвели примхи одного хлопця

Шлях вивів наших героїв на ребро гірського пасма, яке спускалося до Араратської долини. І ось вони востаннє глянули в міжгір’я, де біля злиття двох бистрих гірських річок виднілися червоні дахи нових будівель колгоспної ферми.

Ашот ледве одірвався від чудового пейзажу і жваво звернувся до своїх товаришів:

— А знаєте, якщо ми зараз повернемося в село, то багато втратимо. Давайте підемо трохи вбік, я поведу вас до диких кіз.

— Від твоїх слів щось шашликом не пахне, Ашот. Адже з тобою немає рушниці, — зауважив Гагік.

— Ну, ти тільки й знаєш — «шашлик, шашлик»!.. Наче ти й справді ненажера. Ви на його шию гляньте — мов той хвостик від груші! — посміхнувся Ашот. — Справді, хлопці, ходімо. Я покажу вам кіз.

— Так вони й ждуть тебе, — обізвався Саркіс. — Лежать із зв’язаними ніжками. Ходімо краще в село, сьогодні ж свято.

— Вже пізно, на демонстрацію ми все одно не встигнемо, а до вечора повернемось. За оцим гребенем, що праворуч від нас, — Барсова ущелина. Дуже цікава! Справжній козячий розплідник! — намагався переконати друзів Ашот. — Там стільки печер, і в кожній живуть кози! Крутим схилом проходить вузенька стежка. По ній кози піднімаються на скелі й ховаються в печерах. Там їм безпечно, туди й вовк не добереться.

— А ти бував там? — спитала Шушик.

— Я? Не буду брехати — ні. Батько не дозволив. Але з вершини скелі я бачив, як по цій стежці йшов батько з товаришами… Чого ж ми стоїмо? Ходімо! Годину всього йти. Побачимо чудеса Барсової ущелини, розповімо про них у селі, може, в газету напишемо.

— В піонерську газету? Чи не хочеш ти, як Камо, прославитись? — лукаво глянула на Ашота Шушик.

У куточках її гарненького рота сховалась іронічна посмішка.

Від натяку дівчини Ашот зніяковів. Але одразу опанував себе і відказав:

— Я бачу, у твоїх мріях весь час тільки цей Камо з Лчавана. Розхвалили його… Ти думаєш, він кращий за нас?

Справді, відтоді, як Ашот прочитав книжку про юних натуралістів села Лчаван, про їх сміливого керівника Камо, він не знав спокою. Йому хотілося якнайшвидше показати свою сміливість. Адже і здібностями, і фізичною силою, а головне, відвагою Ашот перевершував своїх однолітків: він був першим натуралістом і єдиним мисливцем у школі.

Все це породило в ньому деяку зарозумілість, самовпевненість. І хоч на власні очі Ашот не бачив Камо, він страшенно обурювався, коли про цього лчаванського натураліста говорили з таким захопленням. Що це було — хороша заздрість, ревнощі чи ще якесь неясне почуття, — цього він і сам не міг зрозуміти, але в голові його народжувалися дедалі фантастичніші мрії, штовхаючи на несвідомі вчинки. Ой, як йому хотілося стати героєм!..

вернуться

1

Лаваш — тоненькі коржі з борошна.

вернуться

2

Ахчи — дівчина (вірм.).

2
{"b":"254529","o":1}