ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Так от, коли з’явилась на небі ця зірка, почали збиратися в дорогу азербайджанці, а за ними й мій.

Пішли ми з матір’ю востаннє до Голубого озера по воду. Раптом чуємо в небі курликання. Подивились: цілі зграї журавлів летять з півночі на південь. Один побачив зверху озеро, відокремився від зграї і сів на березі. Помітив це другий — і за ним. Спустився, низько ширяє над озером, кричить, кличе товариша — нічого не допомагає… Сів той, перший, на березі недалеко від нас і жалібно курликає. Чи то він захворів у дорозі, чи знесилився від довгого перельоту, не знаю.

Другий журавель розгубився: летіти йому за зграєю чи залишитися з товаришем? Він знав, звичайно, що зграя вже по той бік гір, що йому не догнати її. А сам куди він полетить? І хворого товариша не покинув, сів біля нього.

Ми набрали води і пішли назад. З кочовища не видно Голубого озера, але до півночі чути було крик журавля. Який з них кричав? І чого він хотів?..

Вранці приїхали колгоспні вантажні машини по нас, та хіба я міг поїхати? Я сказав, що хочу нарвати черемхи, і побіг до озера. Чую — кричить, кричить журавель. Дивлюсь — здоровий стоїть над хворим, намагається підвести його дзьобом, курличе, майже стогне, просить летіти разом з ним, — може, й доженуть удвох зграю…

Довго не міг я піти звідти. Лежу на березі озера й очей з них не зводжу, а у вухах їхній журливий крик стоїть. Тільки ввечері повернувся я назад. І ще довго вчувався мені крик журавля, який віддав себе в жертву заради товариша… Ішов я та й думав, що серед нас є люди в тисячу разів розумніші, свідоміші за цього журавля, але не кожен зможе віддати своє життя за друга, як де зробив безсловесний птах…

— Ну, а потім, що було потім? — нетерпляче запитала Шушик. Її дуже схвилювала розповідь. — Вдалося їм полетіти?

— Не знаю, я більше не ходив на гору. Але згодом, коли випав сніг, один пастух розповідав товаришам, що бачив на березі Голубого озера багато довгого пір’я, наче лисиці розірвали якихось птахів.

Всі були вражені розповіддю Ашота. Кожен думав про те, які віддані серця бувають на світі!..

— Черга моя чи… — Гагік подивився на Саркіса.

— Його, але йому нічого розповісти нам. Розказуй ти, — грубо кинув Ашот і відвернувся. Шушик докірливо глянула на нього.

— Гаразд, розкажу. Цього літа, як ви знаєте, я їздив у Шахалі, в піонерський табір. Знайшли ми в лісі дупло, а в ньому — гніздо диких бджіл з медом. Та ще й з яким медом! Каплі його так блищали на сонці, як алмази.

Ну, дупло ми вичистили. Бідолахи-бджоли залишились без своїх запасів, загинула і частина хазяїв вулика — грабування без жертв не буває… Проте й нам це обійшлося не дешево. Цілий місяць потім, поки ми були в Шахалі, бджоли безжалісно жалили нас. Дід-пасічник казав, що колективного надбання бджіл так легко не візьмеш. Крім того, він казав, що бджоли мстять за своїх убитих подруг… Мстили вони, це правда. Але ж кожна бджілка, що жалила нас, і сама гинула. Вмирають за колектив, за товариша, — підвищив голос Гагік і кинув колючий погляд на Саркіса.

Запанувала тяжка мовчанка. І Саркіс не витримав. Нахмурився і вийшов з печери.

— Як ви гадаєте, впливає? — тихо запитав Ашот у товаришів.

— Я знову відповім примовкою дідуся, — сказав Гагік. — Якось вовкові євангеліє читали, щоб він не крав овець. А він і каже: «Швидше кінчайте, бо вівці скоро за гору зайдуть…»

— Злий ти, і жарти в тебе злі! — з досадою промовила Шушик. — До чого вони, ці твої…

Дівчина не доказала. До печери підійшов Саркіс. Відчувши, що мова про нього, він зупинився біля входу. А в печері знову настала гнітюча мовчанка, і це свинцем лягало на душу хлопця. Важко бути самотнім! У цю хвилину він позаздрив пастухові Асо. З якою любов’ю ставляться товариші до Асо, а його зневажають… Хіба може бути щось важче на світі, ніж зневага товаришів?..

Розділ вісімнадцятий

Про те, як всупереч усьому людина все-таки знаходить спосіб обдурити тварину і примусити її служити собі

Цього вечора, перед тим як лягти спати, Асо запитав Ашота:

— Ти знаєш, де я був під час заходу сонця?

— Справді, якийсь час тебе не було. Ти що, шипшину їв у кущах?

— Я нишком від товаришів нічого не їм! — з гідністю і несподіваною для всіх суворістю відрізав Асо.

Ніхто не помітив, як ці слова примусили здригнутися Саркіса, що лежав горілиць у своєму кутку.

Асо трохи м’якшим тоном вів далі:

— Я видивлявся, куди ховаються горобці.

— Ну, ну? Знайшов?

— Знайшов. Під Куріпчиною скелею є глибока печера. Вони тікають туди…

— А багато їх там? — зацікавився Ашот.

— Багато. З усіх боків злітаються. Ти не знаєш, як їх половити?

— Чудний ти, хлопче, чого ж раніш не сказав? Ану, вставайте!

І Ашот підхопився так швидко, ніби від запізнення на хвилинку горобці могли зникнути з ущелини…

— Дай ножа, Асо, а ви візьміть палиці і прив’яжіть до них оці кущі. — Він швиденько вибіг з печери і незабаром повернувся з кількома зрізаними під корінь кущами тернику. Кучеряві, густі гілляки були вкриті гострими колючками. Щоб кущі можна було тримати в руках, хлопець очистив кінці їх від колючок і роздав товаришам — кожному по кущу.

— Тепер — за мною!

Але хіба Гагік міг встати з місця, не взнавши точно, куди його кличуть?..

— Поясни спочатку, що ти надумав? — вперто вимагай він.

— Невже ти ніколи не ловив пташок у клуні взимку? — розсердився Ашот.

Гагік заперечливо похитав головою:

— Навіщо витрачати час на таку дрібноту?

— Вони, правда, маленькі, зате суп з них чудовий! А тепер послухай, як треба горобців ловити. Коли вони залетять у клуню погрітися взимку в соломі, ти трохи прочиняєш двері, а сам стоїш на порозі з отакими кущами в руці. Потім лякаєш горобців, вони з переляку стрепенуться — і в щілину, прямо на твої кущі. Тут їх і бий колючими гілками… А тепер пішли скоріше. Асо, собаку прив’яжи, хай залишиться тут…

Хлопці взяли дві головешки, що правили їм за смолоскипи, кущі тернику і вийшли з печери. Саркіс, не чекаючи запрошення, теж узяв кущ і рушив услід товаришам.

Надворі було ще видно. З ясного неба дивилися зорі. Вечір здавався сталево-сірим, наче сонце зайшло, але ще розсипало з-за гір свої бризки. Все навкруги тихо й мирно спало. І гори, що підводили на тлі неба свої гостроверхі шапки, і клиноподібні скелі дрімали у вечірніх сутінках, які ось-ось мали змінитися ніччю.

Хлопці мовчки ступали слідом за Асо, який незабаром привів їх до Куріпчиної скелі. Тут вони тихо зупинилися біля темного входу печери.

Цікаво, що було на думці у Ашота? Невже вони повинні ввійти з смолоскипами в печеру?..

Ні, Ашот забрав у всіх головешки-смолоскипи і поклав на каміння — одну проти одної так, щоб вони довго тліли й диміли. Потім одвів Гагіка вбік, віддав йому своє пальто і щось прошепотів на вухо. Сам висунув уперед колючий кущ і рушив у печеру, зробивши знак іншим іти за ним.

Коли хлопці, наче духи, мовчки увійшли в чорну пащу печери, Гагік підняв пальто, як парус, закривши ним вхід зовні. Ашот подав знак, і всі почали кричати. А потім раптом замовкли. За якусь мить почулося лопотіння крил. Сполохані серед ночі горобці кинулися з переляку літати по печері. Інстинктивно вони прямували до виходу, але, натикаючись на заслону, яку влаштував Гагік, знову, як навіжені, кружляли в темряві. «Мисливці» й самі нічого не бачили. Та їм і не треба було бачити. В печері зібралася сила-силенна горобців, і хлопцям досить було весь час махати кущами; Налякані пташки, налітаючи на ці колючі перешкоди, падали додолу, деякі знаходили собі притулок у тріщинах печери, але жахливий галас, який весь час здіймали нападники, змушував їх кидати свої сховища і летіти на гілки тернику.

Гагік трохи відтулив пальто, щоб подивитись, як ідуть справи, і засунув голову в печеру. Саме тоді хтось сильно вдарив його по лобі колючим кущем. Гагік відскочив, мимоволі відкривши вихід.

24
{"b":"254529","o":1}