ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ей, хлопче, походив би ти навколо вогнища, хоч би тінь твою побачити. Я за твоєю довгов’язою постаттю вже знудьгувався, — вперше після пережитого жаху пожартував Гагік.

І жарт, видно, допоміг. Не минуло й кількох хвилин, як на скелях скоріше затанцювали відблиски вогнища, вималювався здоровенний чорний привид і загойдався на білій поверхні кам’яних стін Барсової ущелини. Здоровенна рука піднялась і простягнулася до протилежних скель. Було таке враження, ніби раптом вийшов із ущелини казковий велетень Торк-Ангех[15] і намагається своїми довгими, як жердини, руками обламати скелі і кинути їх на ворога…

— Ось я й задоволений! — засміявся Гагік. — Час од часу показуй свою тінь, Саркіс, а ми подивимось і потішимось…

Поки Гагік жартував, Ашот, нахиливши голову над проваллям, крикнув:

— Саркіс, як, по-твоєму, піти нам чи лишитись тут на ніч?

Саркіс не обізвався.

— Бачите, знову тільки про себе думає, — тихо сказав Ашот товаришам.

— Ну, що, Саркіс? — знову запитав він.

— Самого хочете залишити?.. — почулося знизу.

— Не бійся, тепер до тебе ніякий звір не підійде, — ти в неприступній фортеці.

— Ми ж близько… Часто будемо перегукуватися з тобою, — підбадьорював Асо.

— Ні, що ти скажеш? — нетерпляче допитувався Ашот. — Хлопці тремтять від холоду. Шкода ж їх…

— Що ж я скажу… Як знаєте…

— Слухай, тепер я скажу. Візьми дрючок, відгреби вогонь ближче до ялинки і лягай на розігріте каміння. Залишайся весь час всередині западини, між її стіною і вогнищем, — так, щоб вогонь захищав тебе попереду, а стіна — позаду. Зрозумів?.. Коли каміння під тобою захолоне, знову нагреби на нього вугілля, а сам лягай на місце вогнища. Так тобі весь час буде тепло. Тепер зрозумів?

— Зрозумів. Ой, болить!..

— Нічого, кріпись… Ну, бувай здоров.

— На добраніч, Саркіс-джан! — почувся тоненький, ніжний голосок Шушик.

Чи то соромно стало Саркісові, чи потеплішало йому від цього голосу, але більше він не скаржився, не стогнав.

Хлопці обережно спустилися в ущелину і повернулись до своєї печери.

Увійшовши, Гагік одразу попрямував до того заглиблення, де зберігались горобці.

— Мої дорогі! Мабуть, померзли, бідолахи? Ось я вас зараз обскубу і на вогнику зігрію… Ой, та де ж це вони, пташечки мої?

Ашот і Шушик стояли на порозі печери й тихо сміялись.

— Ашот, склад обікрали!.. — тривожно крикнув Гагік.

Але той чомусь не обізвався.

Шушик підійшла до вогнища і, присівши на коліна, почала розгрібати попіл. Блиснули тліючі вуглинки. Дівчинка зібрала їх докупи і почала роздувати. Асо заходився стругати ножем тріски і підкладати в багаття.

— Не пацюки ж потягли горобців! — не заспокоювався Гагік. — Ашот, тут можуть бути пацюки?..

— Хтозна…

Розгублений Гагік зіщулився й ліг біля вогнища.

— От так штука, знову без їжі залишились! — похитуючи головою, бурмотів він.

Але думка про їжу турбувала не тільки Гагіка…

Всю ніч, до самого ранку хлопці час від часу виходили з печери і дивились на скелю. Вогнище горіло, і від ялинки падала донизу, в ущелину, довга крива тінь.

— Саркіс! Ну, як ти там, Саркіс? — кричали товариші, і ці голоси підбадьорювали хлопця.

Саркіс відчував, що товариші підтримують його сили, що він загинув би першого ж дня, коли б не було поблизу цих добрих, дорогих друзів…

Розділ двадцять другий

Про те, як в скрутні хвилини розум людини працює швидше

Тривожно спали цієї ночі наші юні герої, і вранці вийшли з печери в поганому настрої. Та й природа не обіцяла нічого хорошого. Небо похмуре, їсти нічого, палива теж не вистачало… Що могли вони віднести товаришеві, який лишився на скелі?

Неохоче, мовчки почали зони виривати кущі з корінням, ламати гілля дерев, які обпалювали їх холодом і вітром. Сили не було ні в кого, а гілля не хотіло здаватись і боролося за життя, наче жива істота.

Скоро хлопці розігрілись, але настрій у них не поліпшився.

Що робити далі? Як врятувати товариша і в той же час розчистити стежку?

Гагік раптом випростався і звернувся до Ашота:

— Бригадир, ти ведеш нас неправильним шляхом.

— Чому?

— Не знаю чому, але знаю, що цей шлях невірний. Так ми всі можемо загинути. Поки сніг знову не засипав стежку, ми тільки про одне й повинні думати — як вийти звідси.

— А як же Саркіс?

— Саркіс?.. А він про нас багато думав? — несподівано спалахнув Гагік. Голод і поневіряння змучили й доброго жартівника. — Хай потерпить, поки не розчистимо стежку.

Слова Гагіка стурбували товаришів. Адже й справді, через Саркіса всі вони можуть надовго залишитися в цій ущелині. Може, краще кинути все й розчищати стежку? Тоді визволились би всі…

Зібравши наламаного гілля, вони мовчки рушили на Диявольську стежку.

— Саркіс, як ся маєш? — крикнув зверху Гагік.

— Нічого, але болить… витягніть мене звідси… Скажу батькові — він вам щедро віддячить…

Почувши ім’я жаднюги Паруйра, хлопці спохмурніли. Ну от і віддай життя за цього хлопця.

— Ти про віддячення краще помовч! — розсердився Ашот. — А то ні палива, ні їжі не одержиш… — І трохи тихше додав — Ач який! У батька вдався, взятки обіцяє… Тьху!..

— Кажу ж, давайте розчищати стежку! — нагадав Гагік.

— А ти, Асо, що скажеш? Ти все мовчиш.

— Що мені сказати, хіба не ясно?..

Шушик запитально підняла очі на Асо.

— Ясно, звичайно, — підтвердив Гагік. — Беріть лопати й будемо працювати.

— Ти мене не так зрозумів, Гагік. Ми, курди, або рятуємо товариша, або помираємо разом з ним…

І, ніби зробивши щось нехороше, Асо опустив голову і почав скидати Саркісові гілля з скелі.

Шушик дивилась на Асо з такою ніжністю, що той весь час відчував на собі її теплий погляд. Ось дівчина дивиться на його щоку, ось він повернувся, і вона дивиться на його вухо, на потилицю, на шию…

Зовсім інше враження справили слова Асо на Гагіка та Ашота.

— Ти що ж, думаєш, що ми менше, ніж курди, любимо своїх товаришів? — вигукнули вони майже разом, а Ашот урочисто заявив — Ми не вийдемо з Барсової ущелини, поки не звільнимо Саркіса… Ну, а тепер гайда до дубняка!

Але Гагік раптом зупинився, витягнув шию, повів носом угору і понюхав повітря.

— Чудеса! — знизав він своїми вузькими плечима. — З провалля шашликом запахло… Ей, Саркіс, чи не забув ти часом у вогні свою ногу?

Саркіс не відгукнувся. Проте запах смаженого м’яса почули й інші.

Тільки Ашот і Шушик знали, в чому справа, і ледве стримували сміх, бачачи розгубленість і здивування Гагіка.

— Звідки у Саркіса шашлик? — сушив собі голову хлопець і, не стримавшись, крикнув у провалля: — Чи не орла ти там обскуб, Саркіс?

— Якого орла?.. Пташок… — ледве долинуло з-під скелі.

Гагік обвів товаришів здивованим поглядом, але, перехопивши посмішку Шушик, усе зрозумів.

— Ах ти, зрадниця!.. — І ніби до самого себе додав: — Авжеж! Чи можна покладатися на жінку? Хіба не Алмаст[16] віддала ворогові ключі від фортеці Тмкаберт?

Тепер юні герої вирушили до дубняка, як назвав Ашот куточок під правим пасмом ущелини, де серед каміння росло кілька дерев.

Коли вони прийшли, Ашот сказав:

— Треба знайти для Саркіса дерево з довгим і тонким стовбуром.

Завдання було не з легких. Звідки тут, у цьому кам’янистому обвітреному місці, може рости струнке дерево?..

Шукали довго і, нарешті, зупинились перед двома молодими вербами. Одна з них була трохи вища, стрункіша, і, показуючи на неї, Ашот сказав:

— Не така вже вона й висока, але іншого вибору немає… Та й грунт під нею м’який — легше буде витягти її з корінням. — Він поплював на долоні і поліз на вербу. — Гайда за мною…

вернуться

15

Торк-Ангех — герой вірменських народних казок і легенд.

вернуться

16

Алмаст — героїня поеми О. Туманяна «Взяття Тмкаберта».

29
{"b":"254529","o":1}