ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Подивимось, що там ще є… Треба пошукати пилку, Ашот, — радив Гагік. — Пам’ятаєш надпиляний чубук? — Якщо знайдемо, то в нас буде вдосталь палива.

Саме в цей час якась пташка, роблячи в повітрі нечутні зигзагоподібні повороти, вилетіла через відчинені двері надвір. За нею полетіла друга, третя, четверта…

— Ой, шашлик тікає, — закричав Гагік, прожогом кинувся до дверей, зачинив їх і притиснув спиною.

— Прокидаються від світла. Асо, пригаси головешки, щоб не так світило, — сказав Ашот.

Полум’я пригасили. В печері стало темно.

Полонені Барсової ущелини - im_044.png

— Що робити? Із стелі ми їх не дістанемо, — високо. Може, колоду якусь підставити? — міркував уголос Ашот.

— Не знаю, треба щось придумати… — обізвався Гагік. — Хоч би кількох спіймати. А Шушик віднести — це вже моя справа. Можу ще на себе взяти обов’язок з’їсти…

— Ашот каже, що колода потрібна. Невже ми не замінимо цю колоду? Ану, давай, Гагік, я на твої плечі стану… — запропонував Асо.

Так і зробили. Хлопці стали біля стіни, вилізли один на одного, і Асо намацав рукою кажанів. Пастух мимоволі здригнувся, доторкнувшись до м’яких тіл. Але голод переміг почуття огиди.

Наповнюючи здобиччю сумку, яка висіла в нього за плечима, Асо здивовано відзначив, що жоден з кажанів не намагається рятуватись, навіть не ворушиться, потрапивши в полон.

— Якщо я витягну свій піджак з дірки над дверима, вони не полетять? — запитав Гагік.

— Ні. Ті, що прокинулись, давно вже полетіли, а інші сплять міцно, — пояснював Ашот.

Гагік витяг з дверей свій піджак і ніжно промовляв до нього:

— Бідолаха, замерз без мене! Ну, ну, йди зігрійся на моїх грудях!

Задоволені, радісні поверталися хлопці до печери.

— Ну, що я казав?! — ще з порога закричав Гагік, звертаючись до Шушик. — Такий казанок мідний, таку миску знайшли — кожна річ цілого світу варта!..

— Ой, як добре! — зраділа дівчинка. — А що то в сумці?

І, побачивши кажанів, що солодко спали, закутавшись у свої мантії, Шушик зморщилась від огиди.

Ашот перехопив її погляд.

— Якщо ми хочемо жити, то повинні забути про огиду. Ми вважали, що й черепаха погана їжа, а бачила, яка вона була смачна?.. Самим виноградом людина не проживе, їй потрібні білки…

— Подумаєш, у Парижі їдять жаб, у Греції — слимаків, а я в Барсовій ущелині від кажана відмовлюсь?.. Дай-но сюди одного!

І Гагік вийняв із сумки найбільшого кажана. Але той спав так міцно, що навіть не поворухнувся при світлі вогнища. Він, здавалося, заснув летаргічним сном.

Тварина щільно обгорнулася своїми шкіряними крилами. Так люди закутуються в плащ, коли йде дощ або коли хочуть, щоб їх не впізнали. З-під цих обмоток стирчали тільки лапки з кривими й гострими пазурами. Кажани чіпляються ними до сволоків, до стель і, повиснувши вниз головою, впадають у зимову сплячку.

— Ось тема для юних натуралістів!.. — Ашот узяв одного кажана і пояснив товаришам, що, закриваючи своєю мантією органи зору, відчуття й слуху, тварина під час сну повністю виключається з навколишнього середовища. Нічого не бачачи, не відчуваючи і не чуючи, вона спокійно спить.

Коли Ашот відгорнув крила, всі побачили світло-сіре тіло кажана з попелясто-коричневим відтінком на спині. Кажан прокинувся й затріпотів крилами.

— Ну, вивчення відкладемо надалі, а зараз час вечеряти, — прочитавши ознаки нетерпіння на обличчях своїх товаришів, сказав Ашот.

Хлопці тільки й чекали наказу. Все інше відбулося з незвичайною швидкістю, і вже через кілька хвилин до склепіння печери разом з димом вогнища піднімався смачний запах шашлику… А втім, нічого було дивуватися такій швидкості. Адже пастух Асо і обдарований від природи кухарськими здібностями Гагік могли засмажити шашлик буквально за п’ять хвилин…

Вечеряли з великим апетитом. Кращі шматочки віддали, звичайно, Шушик. І в дівчини не вистачило духу відмовитись.

Ця удача збільшувала надії юних мандрівників на те, що вони витримають зиму.

— Якщо не втечуть ці жирненькі курчата, в нас усю зиму буде що їсти, — сказав Ашот. — Треба тільки подбати, щоб вони не прокинулись і не розлетілися. Про це подумаємо завтра. Завтра ж оглянемо казанок та миску й вирішимо, як ними користуватись. А зараз… Як би нам провести час? Чи не почитати трохи?.. — обережно, побоюючись, щоб товариші не запротестували, запропонував він. Але ніхто не заперечив.

— Ти, Гагік, виразно читаєш, почитай що-небудь з нашої «Рідної літератури», — запропонувала Шушик.

— Кому не сподобається мій приємний голос… Почекай, нап’юсь ожинного чаю — потім… Не розумію, навіщо якісь чайні плантації розводити, коли є в природі ожина? Ай, ай, ай, оце то чай!.. Хто п’є — той розуміє, хто не пив — звідки йому знати, — вихваляв Гагік чай, п’ючи його з посуду, який сам виготував.

Треба сказати, що не тільки Гагік намагався вдати з себе безтурботного. Всі відчували потребу підбадьорювати одне одного, переконати себе й інших у тому, що в їхньому житті нічого не змінилося. Зовні кожен здавався веселим, а насправді в їх серцях жив страх: чи витримають вони сувору зиму Барсової ущелини?..

Розділ двадцять перший

Про те, як невигідно іноді впадати в зимову сплячку

Ще не розвиднілось, коли в печері скінчився запас палива. А де його тепер знайдеш? Поблизу не лишалося жодного деревця, на якому хлопці не обламали б гілля. Все, що можна було дістати руками, було спалене, а з стовбуром без сокири не справишся.

Юні мандрівники присипали вогонь попелом і, пригорнувшись один до одного, продрімали так до сходу сонця. Та й хто б наважився вийти з печери раніше?..

Вночі хуртовина вщухла, і ніби якась невидима рука зірвала з неба покривало хмар. На землю спускався холод, сковуючи морозом усе навколо.

Коли сніг, який набився за ніч біля входу в печеру, заяскрів від перших променів сонця, Ашот вирішив, що час іти шукати паливо.

Це був уже тридцять другий день їх полону.

Хлопці вийшли з печери і мимоволі зажмурили очі. Все навкруги знову вкрилось м’яким білим снігом, а гори начебто стали вищими й чіткіше вимальовувались на ясній блакиті неба.

Вдалині, з правого боку ущелини, велично сидів на своєму троні Арарат; здавалося, ніби то сивий патріарх мирно дивиться на своїх синів і внуків, що обсіли його навколо, — на вершини вірменських гір.

— Ну, зараз не час милуватись, ходімо, — сказав Ашот і рушив уперед.

— Стривай, — спинив його Гагік. — А про нашого доброго сусіда ти забув? Того, в якого пазури схожі на котячі?..

— Ні, не забув. Та що зробиш? Адже в них жодної головешки не лишилося, нічого було взяти з собою!

— Гаразд! Ти, Шушик, підкинь у вогонь останні цурпалки, подуй, хай димить, поки ми не прийдемо. Не бійтесь, у такий сонячний день звір навряд чи вилізе з лігва. Звірі не люблять світла…

— Не розумію вас, — стурбувалася Шушик. — Кажете, що знайшли дім, цілий замок, а самі нічого не робите, щоб перебратися в тепле місце… Чого ви чекаєте? Ми ж тут мерзнемо?!

— Ти хочеш, щоб ми перелякали наших курчат? Поки ми не знімемо їх з сідала, про переселення й не думай, — відповів Гагік. — Ну, рушаймо?..

Ноги хлопців зразу загрузли в сніг, поза шкірою пробіг мороз. Ох, як повільно сходило сонце!..

— Йдіть за мною і галасуйте, кричіть щосили! — велів Ашот.

Та не пройшли вони й кількох кроків, як Гагік зупинився:

— Ашот, треба спершу подбати про їжу… Ходім глянемо, що роблять наші курочки.

Так, це було дуже важливо. Сніг суцільною пеленою покрив і сад, і коріння, і ягідні кущі. Зрозуміло, харчування мандрівників тепер повністю залежало від кажанів.

— Гаразд, Асо, піди й принеси вогню, — погодився Ашот і рушив з Гагіком до таємничої печери.

55
{"b":"254529","o":1}