ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Кажани ще висіли на місці. Але як переловити їх? Хлопці задумались.

— Давай напустимо диму, хай задихнуться і попадають, — запропонував Гагік.

— Поки вони задихнуться, то можуть прокинутись, а тоді ми вже не зможемо їх приспати. Треба брати сонними, — сказав Ашот.

— Ні, давай спробуємо димом. Хіба по одному переловиш? А від диму за одну хвилину штук п’ятсот звалиться, як груші…

— Твоя пропозиція, Гагік, нерозумна…

— Залиш ти свою манеру командувати! — сказав серйозно Гагік. — Тільки й знаєш свого коня поганяти! Нема, щоб з товаришами порадитись!

— Ну, про що я з тобою можу радитись? Адже ти нічого в природі не розумієш.

Ашот був певен, що порада Гагіка нерозумна, але все-таки вирішив стриматись:

— Добре, хай буде по-твоєму.

Увійшов Асо з гіллям, яке вже диміло. За пастухом ішла Шушик.

— Хто тобі дозволив вийти в такому стані? — розсердився Ашот.

— Боюсь я там. Асо допоміг дійти… А чого ви в темряві сидите, не відчинете двері? Що ви знайшли?

— Почекай трохи, зараз побачиш.

Зібравши сушняк, хлопці склали його посеред печери і підпалили, затуливши перед тим дірку над дверима. Задушливий дим почав скупчуватися під стелею, але кажани поки що ніяк не реагували на нього.

— Хіба ти не знаєш, що вони закривають своїми перетинками навіть ніздрі? — пригадав Ашот. — Вони, очевидно, і не дихають!..

— Спробуємо ще. Може, все-таки трохи дихають, — не здавався Гагік.

І справді, коли під стелею печери дим згустився, почулися м’які помахи крил. Кажани прокинулись і, знайшовши в дверях якусь щілину, один по одному почали вилітати надвір.

— Лови, лови!.. Ой, полетіли мої курочки!.. — закричав Гагік і кинувся до дверей, хоч щілини були такі вузькі, що в них, здалося хлопцеві, навряд чи проліз би навіть жук.

Юні мандрівники розгубилися, а кажани тим часом зникали, ніби примари.

Гагік розгублено кидався з кутка в куток, поки нарешті не з’ясувалося, що саме крізь вузькі щілини в дверях вони й «просочуються».

— Затикайте, затикайте швидше!.. Всі щілини, скрізь, де проникає світло! — кричав Гагік. — Не залишайте щілинки навіть з макове зернятко, хай їм грець!..

Ашот був роздратований. Він сердився і на Гагіка, і на кажанів.

— Асо, гаси швидше вогонь! Даремно послухав… Тільки сполохали їх…

Коли, нарешті, всі щілини були заткнуті, а вогонь погашено, хлопці трохи заспокоїлись. Але великі втрати не давали їм спокою.

— Хотів зразу п’ятсот штук, як груші, струсити?.. Маєш тепер? — накинувся на Гагіка Ашот.

Той мовчав, пригнічений.

— Але ж через таку щілину й жук не пробрався б… — пробубонів він. — І як тільки вони проскочили?..

Питання справді зацікавило всіх. «Видно, ті, що вилетіли, були найменшенькими», — подумав Ашот. Він знав, що бувають кажани не більші за хруща. Вони можуть пролізти через таку вузьку щілину, через яку більша за муху комаха не проскочить.

Хлопець вирішив, що в якомусь далекому кутку печери якраз і зимує ціла колонія таких крихітних кажанів.

Значно пізніше, коли роздратування Ашота вляглося, він почав пояснювати товаришам те, що сталося.

— Я думаю, тут усе просто, — сказав він. — Тіло кажанів пристосоване самою природою до найвужчих щілин — до таких, через які можуть проникати лише вони, а ворог, що переслідує їх, не пробереться. Адже й у лисиці так. Вхід у її нору такий вузький, що в нього не влізе ніякий собака. Бачив на власні очі. А тепер давайте вийдемо, хай вони заспокояться.

Хлопці притулилися до скелі, щоб погрітись на сонці, й задумались. Було холодно. Ноги мерзли. Знову дошкуляв голод. Якби вони не захопились розчищанням проклятої стежки, то за цей час можна було б зібрати весь виноград і якось перебитися зиму. А що робити тепер?

— Якщо ми будемо стояти, то в нас взагалі нічого не вийде. Треба діяти… Асо, чи можна за допомогою твого ножа зробити яку-небудь драбину? — спитав Ашот.

— Як би тобі сказати… У нас немає слова «ні». Значить, зробимо. Навіть якщо не можна, все одно повинні робити…

— Тоді давайте знайдемо два високих і тонких дерева.

Але хіба знайдеш у кам’янистій ущелині, що виходить на південь, високі дерева? Вони є тільки в густому лісі та на північних схилах гір, де ніби змагаються між собою, щоб піднятися вище, до сонця, обігнати сусіда, дістати більше світла.

Тут же, в ущелині, дереву нема потреби тягнутися вгору. Навколо такий простір, а сонця так багато, що рослини стараються заховати коріння якомога глибше в землю, щоб не засохнути.

Найвищі дерева, які мандрівникам доводилось виривати, ледве досягли до середини стіни печери.

Поклавши поряд стовбури двох молодих дерев, хлопці міцно прикрутили до них своїми луб’яними «вірьовками» короткі поперечні щаблі. Утворилася тонка, не дуже міцна, але все-таки драбина. Хлопці занесли її до печери і приставили до стіни.

На такій драбині не дістанеш, звичайно, стелі, але для цього є інший спосіб.

Зрізавши ще одне молоде деревце, хлопці зробили з нього рогатину, схожу на ту, якою садівник зриває з яблуні плоди. Підчепить розсохою і зірве, та так обережно, що яблуко й не «відчує», як відірвалось од гілки.

Майже цілий день минув у цих приготуваннях. Коли ж нарешті все було готове, Гагік сказав:

— Драбина хитка, але мене вона витримає — я став напрочуд легким! Хлопці, я полізу, а ви міцніше тримайте з обох боків.

Гагік виліз і влаштувався на найвищому щаблі. Він підчепив розсохою одного кажана так, що той навіть не прокинувся…

— Лізь у мішок, голубе, — ніжно сказав Гагік, запихаючи кажана в сумку, що висіла в нього на шиї.

Ашот був задоволений: знайдено спосіб полювання. Але темп роботи Гагіка йому не сподобався.

— Якщо ти зніматимеш по одному за хвилину, тобі на цю роботу потрібно буде п’ятсот-шістсот хвилин…

— Шістсот?.. Дорогі мої! Значить, їх так багато?.. Куди ж нам поспішати? Будемо збирати штук по двадцять щодня, а інші хай поки що живуть на своїх сідалах. Почекай, я кину одного вниз, подивимось — прокинеться чи здохне.

Кінцем рогатини Гагік збив одного кажана на землю. Той не поворухнувся.

Діло пішло швидше. Гагік одного за одним швидко скидав з стелі кажанів, і вони не прокидались, бо спали вже вічним сном.

— Джан!.. — радів Гагік. — Тепер заживемо! Я ж казав, що треба з товаришами радитись. Я ж казав, що все буде гаразд! Не вірили?..

І він затанцював би на своїй драбині, коли б вона не була такою хиткою…

Розділ двадцять другий

Про те, хто жив у таємничій печері

Коли хлопці поскидали й зібрали всіх кажанів, Ашот оголосив:

— Тепер ми можемо сюди перебратися. Відчиніть двері! Подивимось на наше нове житло.

У печеру заглянуло світло, і хлопці побачили невелике приміщення з нерівними стінами й дуже високою куполоподібною стелею. Біля однієї стіни стояв на долівці глиняний горщик з покришкою. З-за нього виглядала якась дерев’яна ручка. Гагік узяв її і закричав:

— Сокира! Щоб я пропав, сокира!..

Страшенно заржавіла сокира мало скидалася на справжню, та коли зроблений Гагіком кривий посуд міг замінити емальовану каструлю, то чому б цьому знаряддю не виконати ту роль, для якої воно колись призначалося? Це просто було порятунком для хлопців. Ламати гілля руками — важка справа, а тепер рубай, скільки хочеш. Та й деяке знаряддя можна нею виготовити.

Полонені Барсової ущелини - im_045.png
Підбадьорені знахідкою, хлопці кинулись по кутках печери і з жадібністю людей, які шукають скарби, мацали все, що потрапляло під руки.

Під одною стіною Ашот знайшов якусь грубу заржавілу залізну річ. Він виніс її на світло і радісно вигукнув:

— Капкані. Вовчий капкан!.. Ні, не на вовка, а на якогось більшого звіра…

Важкий і незграбний, з довгим хвостом, капкан був зроблений, очевидно, руками місцевого коваля. Він так заржавів, що шийка одного зубця стала тоншою за олівець.

56
{"b":"254529","o":1}