ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

… Небо знов затяглося хмарами, знов час від часу йде сніг.

Пастух Авдал сидить під скелею і, притулившись спиною до холодного каміння, виграє на старенькій сопілці. Це були не звичайні мелодії. Кожну з них по-своєму розуміють вівці. Своєю грою він переганяє отару на новий випас, заспокоює бешкетливих кіз, жене овець на водопій. Здається, чари живуть у його невибагливих мелодіях.

Авдал народився в наметі на гірському пасовиську, виріс серед овець і добре розумів їх. Тварини теж розуміли й любили його, покірливо виконували всі його накази.

Коли Авдал — високий, у чорній бурці на широких плечах — стоїть на скелі, здається, що в цих краях він володар усіх отар. У нього густі чорні вуса, чорні очі, обпалене сонцем бронзове обличчя — справжній бедуїн!

Тепер пастух Авдал часто на своїй сопілочці виливає тугу за любимим сином Асо. Грає Авдал журливу пісню, і хочеться йому, щоб і гори навколо, і небо, і скелі переживали його горе, разом з ним лили сльози…

Ей-гей, де ж ти, сину мій?.. Ей-гей, де ж ти, соколе мій?..

Зсунувши на вухо чорну каракулеву папаху, Авдал підпирає рукою скроню, заплющує очі і, похитуючи головою, на мотив жалісливої курдської пісні співає хвалу своєму синові:

Азе хайрана левке моні
Бжибілінда дил ширіна…
Азе хайрана лавке хома
Єке ранг асмара ані зетат…[25]

Вдалині на схилах і скелях стоять вівчарки — пильні сторожі отари — і ніби прислухаються до звуків знайомої пісні. Вірні друзі і радісних, і суворих днів життя свого господаря, вони ніби розуміють, яке велике горе переживає він, і здається, теж сумують за Асо…

Ось один собака — вовкодав з рябими боками — ласкаво крутячи хвостом, нерішуче підійшов до Авдала, лизнув йому долоні і ліг біля ніг, поклавши голову на передні лапи. Скільки смутку в очах тварини, спрямованих на пастуха!..

— І ти сумуєш за Асо, Чало-джан? І твоє серце щемить за ним? — питає Авдал, і в голосі його бринять сльози. — Пішов, загинув наш Асо. Полетіло з моїх рук орля. Нема в мене сина, Чало-джан. Хто ж буде підтримувати вогонь у моєму житлі, коли я постарію і помру?.. Погасне моє вогнище, Чало-джан!..

Невимовна туга скувала серце пастуха, сльози підступили до горла. Він замовк, і тільки важке зітхання виривалося з грудей Авдала… «Ех, де ж ти, де, під якою скелею, під яким каменем, мій соколе?..» — з глибоким сумом думав Авдал. Він намагався підбадьорити себе, розвіяти тугу, що гнітила серце, хоч на одну годину забути про втрату. Але не міг. Кожна скеля, кожен видолинок, кожний кущик, струмочок — усе нагадувало про сина. Отут Асо чіпляв свій ковпак на полицю і, розмахуючи нею, дзвінким голосом скликав овець. На отой великий камінь сідав і брав у руки свою сопілку… Як гірський струмок, дзвеніла його пісня…

Як забути? Як позбутись гнітючих дум? Ніде, ні на хвилину не міг забути пастух про сина.

Приходив старий на ферму чи зустрічав приятелів, годував собак чи втихомирював пустотливих кіз, приймав ягнят чи ще щось робив, — перед ним завжди стояв образ Асо — його помічника і люблячого сина. Хоч би поговорити з ким, розділити своє горе…

… Раптом з-за найближчої скелі висунулась чиясь шапка. Оце добре! Може, хтось із ферми. Буде з ким поговорити, душу відвести…

— Це ти, Сурен? Їсти приніс? — запитав Авдал, але на превеликий подив шапка миттю зникла. Незабаром вона знову показалася з-за каменя, трохи нижче.

— У піжмурки, чи що, надумав гратися, дурню? — не розуміючи» в чому справа, пробурмотів Авдал і знову гукнув: — Ей, Сурен! Куди ти? «Сурен» підвів голову, і Авдал побачив, що то великий козел з шапкою на розі.

— Згинь, пропади, нечиста сила! — перелякано пробубонів пастух і протер очі: чи не привиділось?..

Козел зник. «Що ж де таке? — думав пастух. — Козел у шапці?! Мара якась!»

І, щоб не думати про нього, Авдал знову почав грати на сопілці.

Поблизу на рудих скелях щось затріщало. Собака, що лежав біля ніг пастуха, підхопився й нашорошив вуха. Авдал перестав грати і прислухався. Він знав, що слідом за отарою спустилися з гір вовки, і тому кожний кущик, кожний камінь, ледь чутний шурхіт здавалися йому підозрілими.

Але це були дикі кози, які саме билися величезними рогами. Починався період парування, а отже й бійок. «Чр-чрхк, чр-чрхк!..» — чулося в скелях. Та як не напружував Авдал свого зору, він нічого не міг побачити. Хіба на сірому фоні каміння розглядиш сірих тварин?

Аж ось два величезні козли піднялися на кряж і, забувши про небезпеку, зчепилися в лютій бійці. Б’ючись лобами, вони на мить зупинялись, відступали один від одного на кілька кроків, а потім знову розлючено збігалися. На голові в одного з них Авдал виразно побачив шапку…

Вівчарка, що стояла на скелі, заливчасто загавкала на козлів. Ті перестали битися і кинулись тікати. Ось вони пробігли повз Авдала. Шапка, що висіла на розі козла, то відлітала на потилицю, то спадала йому на лоба, лякаючи тварину. Намагаючись звільнитися від неприємного вантажу, козел розлютовано трусив головою, але шапка міцно трималася.

Ну й дивина!..

Наткнувшись на камінь, козел на мить зупинився, вибираючи собі шлях далі, і пастух знову побачив шапку.

— Ой, це ж шапка Арамового сина!.. — прошепотів Авдал.

Звичайно, це була вона. Авдал не міг помилитись. Верх у неї був з червоного сукна, а підняті догори вуха — з шкури вовка, якого сам Авдал торік загнав собаками і добив дрючком…

Промчавши гребенем пасма, козел зник на другому його боці…

Авдал розповів працівникам ферми про зустріч з загадковим козлом.

Дружина Авдала і мати Шушик почали ридати, а пастухи, зібравшись увечері в читальні, обговорювали незвичайну подію і сушили голови над її розгадкою.

І справді: як і за яких обставин шапка зниклого Ашота могла опинитися на рогах дикого козла?.. І чи це його шапка? Якщо так, то чи живі ж діти?

Довго радилися працівники ферми, і всі зійшлися на тому, що школярів треба шукати не на Далекому Сході, а десь поблизу Айгедзора.

В село відрядили з ферми чоловіка — повідомити матір Ашота, що в горах гуляє козел з шапкою її сина…

Мати, звісно, нічого не зрозуміла, тільки ще дужче схвилювалась. Та й хто міг щось зрозуміти в цьому загадковому явищі, крім Арама, чудового знавця природи. Він пішоїв би в гори, знайшов і вбив козла. Але ж Арама не було в селі.

— Дайте йому телеграму, хай швидше повертається, — сказала крізь плач мати Ашота.

В останньому листі, який вона одержала, Арам і Аршак повідомляли, що їм не пощастило натрапити на слід школярів. У краях, округах і районах Далекого Сходу — скрізь поставлені на ноги органи міліції, але й вони не можуть знайти дітей… «Е, якщо так, треба написати їм, щоб їхали назад», — вирішили нарешті айгедзорці, і Паруйр напідпитку подав Арамові таку телеграму: «Дикий козел шапкою твого сина на голові розгулює верхніх ущелинах Приїжджай обміркуємо що робити».

Телеграма про козла і шапку Ашота схвилювала Арама й Аршака. Тисячі припущень змінювались в їхніх головах, поки вони приземлилися на аеродромі у Вірменії.

Приїхавши в рідне село, Арам прибіг додому, обняв дружину й дітей, сунув у кишеню кілька шматочків хаурми[26], загорнутої в лаваш, і помчав у гори.

Як не умовляла його дружина сісти відпочити, з’їсти хоч скибку хліба, Арам відмовився. Хіба міг він проковтнути хліб, коли шапка сина була на рогах дикого козла?..

Недовго йшов Арам. У теплих ущелинах за селом зібрались отари колгоспної ферми, і сюди із засипаних снігом гірських вершин та плоскогір’їв зійшли дикі кози й муфлони.

Сонце було вже на заході, коли Арам розшукав на одному з лугів пастуха Авдала. Мисливець привітався й сів поруч.

вернуться

25

Я готовий принести себе в жертву за стрункий стан, світле чоло, ласкаве слово свого юного сина… (курд.)

вернуться

26

Xаурма — шматочки жареної баранини (вірм.).

61
{"b":"254529","o":1}