ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Метро 2033. Сетунь
Академия оборотней: нестандартные. Книга 3
Аня де Круа 2
Радикальное Прощение. Духовная технология для исцеления взаимоотношений, избавления от гнева и чувства вины, нахождения взаимопонимания в любой ситуации
За век до встречи
Кровь на Дону
Невидимые герои. Краткая история шпионажа
Мама и смысл жизни
Рассказ Служанки

Сєверцев нарешті запалив цигарку і сказав:

– Може, подзвонити в номер?

Міщенко знизав плечима:

– Дзвоніть.

– Подзвоніть ви, – попросив Сєверцев.

Вони підійшли до автомата. Сєверцев прочинив дверцята і впустив Міщенка до кабіни.

Той набрав номер готелю і попросив чергову з'єднати його з номером. Сєверцев відійшов від кабіни і, покурюючи, дивився на байдуже обличчя Міщенка.

– Не відповідає, – сказав Міщенко. – Попробую ще…

Сєверцев сердито виплюнув цигарку. Вийняв нову, відвернувся від легенького вітерця, щоб запалити її. Повернувшися, побачив, що Василь Сергійович з кимось говорить. Дверцята кабіни зачинені. Він стрімко підійшов до Кабіни і почув кінець фрази, яка долинула до нього, коли Міщенко ногою штовхнув дверцята.

– …і ключ лежить у ящику? Спасибі, вибачте, будь ласка. – І повісив трубку.

– З ким ви говорили? – запитав Сєверцев.

– На всяк випадок подзвонив до коридорної, може, Ян Казимирович прийшов та заснув…

А говорив Міщенко зовсім не з коридорною, бо в той момент, коли Сєверцев відвернувся, він хутко набрав номер Обласного управління і встиг повідомити про себе.

– Ну, треба повертатись до готелю, – зітхнув Сєверцев. – Зачекаємо Длугача там.

Ішли мовчки. Сєверцев хмурив брови. Біля самого входу в готель вони зіткнулися з… Длугачем. Той просто сяяв.

– О, шановне товариство! Дихаємо повітрям? – весело запитав він.

І по його обличчю, і по тону Сєверцев та Міщенко зрозуміли, що Яну Казимировичу є про що розповісти. Всі троє швидко піднялися до своїх номерів.

– Ну? – коротко запитав Сєверцев, щільно причинивши за собою двері і навіть не роздягнувшись.

– Все гаразд! – Длугач детально розповів про зустріч з Чеканом, про їхню розмову. – Доведеться чекати, поки він прийде знову, потім, очевидно, візьме тільки мене самого, ну, а тоді вже і вас – Сірий до себе без ретельної перевірки не підпустить…

«Знову чекати», – поморщився Сєверцев. А вголос сказав:

– Добре. А зараз – відпочивати. На мою думку, слід відзначити наш перший успіх, – запросив до ресторану.

5

– Є, є зв'язок! – радіючи, мов дівчисько, вбігла до кабінету полковника Оленка Скаченко, переможно помахуючи папірцем.

Василенко підвівся з-за столу.

– Давай швидше! – і побіг очима по рядках повідомлення.

Прочитавши, весело глянув на Оленку.

Дівчина стояла перед ним – тонка, мов струна, з непокірними пасмами білявого волосся. У її великих синіх очах світився веселий подив, одвічно юне питання до прекрасного життя, питання, яке більше схоже на ствердний радісний вигук: «Я живу! Я вічно житиму!»

– У Міщенка все в порядку, – сказав полковник.

Оленка полегшено перевела подих.

– Можна йти, товаришу полковник? – запитала вона, хвацько клацнувши каблуками.

– Стривай, дівчино! Доведеться тобі поїхати до Л. на безпосередній зв'язок з Міщенком. Про деталі зв'язку дізнаєшся на місці. Товариші з Обласного управління підготують для тебе і легенду, і місце зустрічей, я повідомлю їх. А тепер можеш іти.

І, проводжаючи її очима до дверей, із задоволенням подумав: «Повезло чортяці За-рудному. Така дівчина! Буде йому справжнім другом у житті».

А в самого защеміло серце. «Іринко! Отака і ти в мене… була…»

Думки, немов прорвавши стару греблю, стрімко потекли, роз'ятрюючи рану, що ніколи не загоїться…

Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Граф Кабардін, її дід, був відомим воєначальником, розумним і вимогливим. Іринка зберегла в пам'яті образ діда, – ніжного і лагідного до домашніх, особливо до онучки, яку любив до нестями.

А от батько… Батько був запеклим монархістом, ненавидів простий люд і часто при Іринці повторював з презирством своє улюблене: «Ці холопи галасом про республіку намагаються завадити нам користуватися благами кращої з монархій…» Сам він широко користувався цими благами, піклуючись тільки про свою кар'єру при дворі Миколи II та ще про кінний завод. Дід не поділяв поглядів свого єдиного сина, бо перш за все думав про славу і щастя Росії.

Отож так воно й вийшло, що після смерті матері дворічна Іринка залишилась на руках у діда та няньок. А коли дівчинці сповнилося десять років, помер і дід. Батько, оточивши доньку гувернерами та вчителями, сам зовсім не займався її вихованням. І, як насунули буремно-тривожні дні революції, був дуже здивований твердою відмовою Ірини втекти за кордон, до Франції.

Обізвавши дочку червоною наволоччю, граф замкнув її у колишній дитячій кімнаті, щоб на ранок, силоміць кинувши у вагон, повезти у Париж. Але вранці він знайшов тільки порожню кімнату, у яку віяло снігом. Юна графиня втекла з батькового дому і кинулася у вир революції.

Звідки ж було знати вельможному графові, що його дочка вже давно облишила і його, і те мертве аристократичне коло, в якому він жив? Ще коли вона була чотирнадцятирічною дівчинкою, молодий учитель математики уперше потай приніс їй прокламації та марксистські брошури. Вони захопили Іринку, розкрили їй очі на світ. А як учителя арештували, Іринка поклялася – все своє життя віддати революції.

Про все це Іринка розповідала своєму Льошці Василенку вже потім, коли вони одружились. А за два роки до того була перша зустріч у Петроградському ревкомі, де дев'ятнадцятирічний путіловський робітник Олексій Василенко гаряче доводив сивуватому, з прокуреними вусами членові ревкому, що доручати будь-яку серйозну справу дівчиськові, та ще й графському охвістю, – справжня зрада революційній справі. О, він добре пам'ятає, як лишився з відкритим ротом, коли до синьої від тютюнового диму кімнати, наповненої стукотом друкарської машинки і галасом безлічі людей, увійшло оте «графське охвістя» – висока, тендітна дівчина з тонкими рисами прекрасного обличчя і уважним поглядом темних очей, вогонь яких був схований довгими віями. На ній було просте шерстяне платтячко, на плечах незграбно висів завеликий для неї кожух.

– Здрастуйте, товаришу, -. першою простягла вона сніжно-білу руку, і від цього тихого, мелодійного голосу бравого солдата революції Олексія Василенка кинуло в жар. – Що. будемо працювати разом?…

Василенко також добре пам'ятав і той вечір першої революційної весни: ніжний дотик гарячих пальців до його тремтячих губ і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!» З тої хвилини вони пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І громадянська війна, і перші роки роботи в ЧК – все разом. Ірина була для Василенка не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки.

І от Велика Вітчизняна війна. Перше в їхньому житті прощання надовго. Ірина мала летіти у фашистський тил. Вони разом обмірковували всі деталі складної, мало не фантастичної операції, яку було доручено провести капітану Ірині Олександрівні Василенко. Вона бездоганно володіла німецькою мовою і мала чудовий артистичний дар перевтілення.

Тоді, коли все вже було обговорено, Ірина Олександрівна ніжно провела рукою по очах чоловіка – цілющий жест, який стільки разів відганяв і сумніви, і біль, і втому! – Василенко мало не вперше за все життя спитав у дружини:

– За що ти полюбила мене, такого незграбного, некрасивого, неосвіченого?

– Неправда, – відповіла Ірина. – Ти був прекрасним, як сама революція, найсправжнішим і найчистішим її втіленням. І… трі-ішеч-ки кумедним…

А потім було оте чекання. Страшна, гнітюча тиша в ефірі, від якої волосся Василенка сивіло все більше. Він багато діб просидів біля рації, настроївши приймач на Іринчину хвилю. Але найрідніший у всьому світі голос мовчав.

Силами військової розвідки було організовано розшук Ірини Олександрівни Василенко, тим же шляхом та багатьма іншими надсилалися інші розвідники, але все було марно.

Що, що могло трапитися? Загинула при приземленні? Потрапила у полон, у пастку? Може, він у чомусь помилився, і за це доводилось розраховуватись його Іринці?

106
{"b":"254586","o":1}