ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Здоровый год. 365 правил активности и долголетия
Пофиг на все! Как сберечь нервы и покорить любую вершину
Лекции по русской литературе
Мечта идиота
неНумерология: анализ личности
Когда смерть становится жизнью. Будни врача-трансплантолога
О вкусах не спорят, о вкусах кричат
Шанс переписать прошлое
Стратегия голубого океана. Как найти или создать рынок, свободный от других игроков (расширенное издание)

Капкан

До початку наради лишалося ще кілька хвилин, і кожен, хто був запрошений на неї, займався своїми справами. Генерал Микитенко, сидячи ще за своїм столом, розмашисто підписував якісь папери, що їх подавав лейтенант Коробов; полковник Василенко, переплівши короткі пальці сильних рук і насупивши густі брови, втупився в якусь одному йому видиму цяточку на дзеркальній поверхні довгого столу, за яким розмістилися ще кілька офіцерів; полковник служби ППО стиха розповідав щось веселе своєму сусідові у формі прикордонника.

– Ну, товариші, всі в зборі? – Генерал Микитенко підійшов до офіцерів. – Тоді починаємо працювати…

Василенко любив слухати, як генерал вимовляє оте «починаємо працювати» – легко, без особливого притиску і водночас так, що всі за мить замовкали і в кабінеті одразу встановлювалась робоча атмосфера.

От і зараз, зробивши паузу лише на кілька секунд Віталій Романович одразу почав знайомити присутніх з обстановкою:

– За даними, що надійшли до нас, «гості» можуть з'явитися десь на початку першої години ночі. Отже, військам ППО, – сивий полковник підняв голову, – розпочати спостереження за небом вздовж кордону вже з двадцятої години, прикордонникам і військам місцевих гарнізонів виставити додаткові пости, блокувати всі автобусні і залізничні станції, а також аеропорти…

– Багаті «гості» будуть? – нахилився до Василенка прикордонник.

– Саме так, – відповів за Василенка генерал. – «Гості» таки багаті. Не дай боже, чимось налякати. Тому я наголошую, товариші, – пильність і уважність! Спостереження за шляхами і на станціях проводити без зайвого шуму, обережно, так, щоб не впадало у вічі. Виявивши порушників, не брати, а супроводжувати до місця їх збору.

– А чому не можна брати їх одразу? – знову вискочив нетерплячий прикордонник.

Віталій Романович глянув на нього і спокійно відповів:

– Справа в тому, що вони самі прийдуть до нас… При цих словах Василенко хитро примружився і додав:

– Авжеж, адже схрон, до якого вони прийдуть, ми заблокуємо заздалегідь.

– Так-так, – підтвердив Микитенко. – Нам важливо їх всіх узяти живими. Не інакше. Тому я і наполягаю на граничній обережності, бо, як ми вже знаємо з практики, закордонні боси залюбки постачають своїх підопічних ампулами з отрутою, які вони, в разі небезпеки, цілком можуть використати за призначенням. А нас це аж ніяк не влаштовує…

* * *

…і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина,

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі,

Вона заснула…

Генерал Микитенко відірвався від Кобзаревого збірничка і кинув погляд на вікно. Місто засинало. Інколи було чутно шурхіт шин по мокрому асфальту.

«Які гнівні і болючі рядки… – подумав Віталій Романович. – Як палко жадав поет волі і як ненавидів ворогів рідної України… І ці гаспиди ще намагаються проголосити Тараса своїм. Дзуськи! Він наш, тільки наш…»

Думки Микитенка перервав різкий телефонний дзвінок.

– Товаришу генерал! – почувся у трубці схвильований голос. – Виявлено невідомий літак без розпізнавальних знаків. Летить вздовж кордону…

– Так, так, чудово… Слідкуйте за ним і доповідайте. Все!

Микитенко поклав трубку і подивився на годинник. Стрілки наближалися до дванадцятої ночі.

– Ох і молодець же наш лейтенант Кабардіна! Все точно повідомила! – не втримався від похвали Віталій Романович.

Генерал хвилювався зараз, як влучний стрілець на великому полюванні, який заздалегідь знає кінцевий результат і рука якого міцно тримає зброю… Він був упевнений у вправності своїх підлеглих і добре знав, що за цим ворожим літаком зараз стежать сотні уважних очей.

– Товаришу генерал! Літак над заставою капітана Нарушева повернув у глиб території і зараз перетинає Бережанський район!

– Все добре, все нормально… – промугикав Віталій Романович і одразу ж обірвав себе: не хизуйся, ідучи на рать… А якщо ця пташка летить без «гостинця», а головний літак перетне район зовсім в іншому районі?… Ну що ж, наші орли навряд чи пропустять і його…

Але внутрішнє відчуття підказувало Микитенку, що цей літак і є той самий звір, на якого він полює, і прийняті ним заходи перестороги – це від роками виробленої звички завжди все передбачати.

– Товаришу генерал! Літак пройшов над Підгаєцьким районом і зараз знаходиться над Козівським… Прикриття не виявлено…

– Чудово… Продовжуйте спостереження! – клацнув важіль телефону, і Микитенко підійшов до карти: точно виходять. Зараз стрибатимуть…

За кілька хвилин кабінетну тишу знову розірвав телефонний дзвінок.

– Літак зробив два кола і пішов назад. У повітрі – три парашути!

– Пропустити літак через кордон! Нехай собі думають, що прибули непоміченими… Не спускати очей з парашутистів! Тільки… обережніше, – додав генерал уже зовсім не командним голосом.

– Єсть, не спускати очей! – хвацько гримнуло в трубці.

* * *

Смерека загасив парашут і прислухався. Ліс відповів на його німе запитання мирною тишею, що її порушував тільки ледь вловимий шурхіт листя. Земля спала, оповита нічним спокоєм. І, здавалося, ніщо не може порушити його. Хіба тільки мерехтливе місячне сяйво, що проникало між диким сплетінням віт, породжувало враження непевності і тривоги.

Смерека зіщулився від нічної прохолоди і почав хутко збирати парашут. Закопавши його під явором, закинув на плечі рюкзак з рацією, знову застиг на секунду і тільки тоді тричі гукнув по-совиному. З глибини лісу у відповідь почувся тихий згук. Зачекавши, чи не почується ще третій голос, Андрій пішов на нього.

Йшов він м'яко, як ходять мисливці і розвідники, обережно ступав спочатку на носок, а потім вже на повну ногу. Йшов, обминаючи завали і кущі, сторожко озираючись на всі боки. Раптом десь попереду і трохи збоку хруснула під чиєюсь ногою гілка. Смерека завмер. Але, почувши вже знайомий згук, пішов, майже не криючись, назустріч. «Та це ж Утяй! От старий пень! – лаявся у думці Андрій. – Життя прожив, а ходити як слід не навчився. Булась такого б собі не дозволив…»

– Друже Утяй, то я, Смерека! – проказав неголосно, вдивляючись у гущавину. Від згустка пітьми відділилася невисока постать і пішла на Андрія.

– Німий? А я думав, Булась… Куди ж він міг подітися?

– Може, віднесло?

– Може… – погодився Утяй.

– Давайте ще раз гукнемо? – запропонував Андрій.

– Не варто було б… а проте, гукни.

– Гу-у… гу-у… гу-у! – розляглося тоскне над лісом. Прислухалися. Ані звуку.

– Не можна далі чекати. Небезпечно, – проказав Утяй. – Треба йти без нього. Якщо живий і здоровий – прийде на збірний пункт, не маленький…

По голосу Андрій зрозумів, що Утяй стривожений. І справді, не встигли приземлитися, а один із співучасників ніби крізь землю провалився. Було від чого нервувати…

– А не з'явиться протягом трьох діб… – Утяй рішуче насунув кашкета на лоб і скомандував: – Нема чого теревені розводити! Пора… – І першим рушив на схід.

Над лісом зажеврів літній світанок. Дерева і кущі почали неохоче проступати із загальної маси, набувати об'ємності. Перед сходом сонця навіть вітер, здавалося, облишив свої пустощі, щоб з достоїнством стріти новий день.

… Булась розплющив повіки і око в око стрівся поглядом з молодим солдатом, який сидів на пеньку за два кроки від нього і спокійно курив. Булась рвучко підвівся і, схопившись за голову, – жалісно застогнав. Пальці намацали на потилиці здоровенну гулю.

– Товаришу капітан! – піднявся солдатик. – Очуняв…

До Булася підійшов ставний офіцер:

– З благополучним приземленням, добродію, не знаю, як вас там…

12
{"b":"254586","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Кето-диета. Революционная система питания, которая поможет похудеть и «научит» ваш организм превращать жиры в энергию
Заговор Флореса
Застолье Петра Вайля
Мироходцы. Пустота снаружи
Вопросы – это ответы
Большая книга ужасов 78 (сборник)
Закон трех отрицаний
Метро 2033: Свора
Путь джедая