ЛитМир - Электронная Библиотека

На них чекав літак, яким Чигрин мав полетіти до Києва для останньої бесіди з генералом Микитенком перед цією далекою і небезпечною подорожжю.

Перед тим як відпустити Сергія Чигрина відпочивати, генерал Микитенко відвів його вбік і попросив ще кілька хвилин уваги.

– Я хочу розказати вам те, чого ви ще не знаєте. А саме: про надзвичайну. важливість цієї операції, яка триватиме, мабуть, довго, і успіх її цілком залежатиме від вашого розуму, витримки і, я б сказав, кмітливості. Так-так, кмітливості, і ще – граничної обережності, бо людина, з якою ви повинні будете зустрітися, – розумний і підступний ворог. Отже, треба не тільки зустрітися, а вивчити його досконало з тим, щоб наші польські товариші могли встановити за ним неослабний контроль.

– Польські товариші? А вони тут при чому? – перепитав Чигрин.

Микитенко підняв руку, перепрошуючи:

– Саме про це я й хотів розповісти. Адже все, що ви вже здійснили, робилося не тільки заради нашого з вами спокою. – Генерал примружив у посмішці очі. – До нас звернулися наші друзі – польські чекісти з проханням допомогти викоренити з їхньої землі оте гадюче кубло, яке звив у них провід українських націоналістів. Як ви вже знаєте, очолюють його ставленики Багрія, Заламай і Бень. Останній – більш розумна і тому більш небезпечна людина. До того ж у нього багата школа, яку він пройшов ще за фашистських хазяїв. Отже, ваше перебування взимку у схроні – це тільки початок того, що від вас вимагатиметься надалі. Треба неодмінно вийти на Беня і передати нагляд за ним польським товаришам. Справа ускладнилася ще тим, що після однієї операції, яку польські чекісти провели нещодавно, Бень принишк, затаївся, вийшов з-під контролю і ніде не з'являється на вже відомих їм квартирах. Отже, на вас зараз надія – знайти Беня неодмінно! Ну, а якщо знайдете, то все інше залежатиме тільки від вас. Аби тільки Бень увійшов з вами в контакт…

– Увійде, не може не увійти. Адже такий птах прилетить!

Чигрин широко повів руками навколо себе, немов хизуючись, і Віталій Романович зареготав від душі:

– Вірю, вірю, до такого птаха прийде обов'язково! Зачувши сміх, до них підійшов Василенко, вирішивши, що вони вже закінчили розмову.

– Аз чого тут такі веселощі? – запитав він.

– Ми розмірковуємо, чи сподобаюсь я красній дівці і чи прийде вона на побачення, – відповів Сергій весело.

– Ох, не питай долю, вона сама в тебе спитає! – застеріг Олексій Петрович.

– Ну-ну, не лякай його надмірно, – сказав генерал. – Якщо він з таким настроєм піде до Беня, я буду спокійний. Тільки будь обережний.

Микитенко поклав свою міцну і теплу руку на плече Чигрина і, дивлячись йому просто в очі, запитав ще раз:

– Ти все добре зрозумів, Сергію?

– Так точно, товаришу генерал.

– Добре. Я певен, все буде гаразд! – І Микитенко міцно потис йому руку.

«Навіжений»

Лідочка була сьогодні задоволена рейсом. Політ і справді удався: три затишних салони наче на замовлення заповнила статечна солідна публіка. З Варшави на Київ летіли дипломати та інженери, кілька небалакучих офіцерів, що транзитом поверталися з Німецької Демократичної Республіки, та ще невелика група стомлених, переповнених враженнями радянських туристів. Жодної матері з немовлям, жодного іноземного туриста, який, звичайно ж, нетерпляче чекаючи посадки на радянському аеродромі, ще у літаку засипав би стюардесу сотнями запитань.

Ліда позбирала фужери, швиденько помила їх і навіть дозволила собі вільність – сіла у порожнє крісло переднього ряду. Сусіда – худорлявий чоловік середніх літ в акуратному костюмі – байдуже ковзнув очима по її обличчю, струнких ногах і знову відвернувся.

Лідочка з повагою подумала: «Напевне, якийсь спеціаліст із тих, що везуть цілі чемодани креслень і довідників. Яке стомлене і бліде обличчя…» – і ще раз кинула оком на гострий профіль сусіди.

А втомлений чоловік, прикривши повіками очі, думав своє. Нарешті він побачить Київ – рідне місто, в якому не був уже багато років! Яке ж воно? Чи набагато змінилося? Адже він чув, що німці зруйнували місто вщент. Рідний дім! А чи має право він так його називати? Адже, коли бачив востаннє рідне місто, він був зовсім іншою людиною, навіть ім'я у нього було іншим. У той далекий час його звали Ігорем Тесленком. А потім… Гай-гай, скільки потім було імен, масок, домівок, де він завжди почував себе гостем, більше того – непроханим гостем!

Булась з тривогою подивився на дівчину, що сиділа поруч, і почуття непевності і страху оволоділо ним з новою силою.

А як до нього поставиться місто? Чи впізнає свого блудного сина, чи прийме? Буласю, який за будь-яких обставин міг підкорити емоції силі логічного мислення, було зараз дуже важко. Він не міг, та й не хотів придушувати в собі заздрісного почуття до цієї дівчини, яка поверталася додому хазяйкою, боявся зустрічі з Києвом і з якимсь солодким відчаєм вперше в житті вільно піддався думкам про минуле, яке зараз здавалося йому просто неймовірним.

Його дитинство, юність… То неправда, що вони ніколи не повертаються. Рожеві, багряні, сірі дні снами приходили у найнезручніші для спогадів моменти його життя – коли відсиджувався у схронах, коли на хвильку заплющував очі, розшифровуючи чергове повідомлення, коли розбирав хитромудрі сплетіння радіосхем… Після цих снів він завжди ходив лютий, очманілий, ревним служінням намагаючись придушити сум і зневіру. А сни приходили знов, і душа скиглила, мов знічев’я побитий собака.

Він весь час повертався в думках до своїх розмов з охоронцем Беня – дебелим чолов'ягою з псевдо Помпа. Здавалося йому, що той не донесе, не видасть, бо поруч з ним Булась почувався якось певніше, вірив у його чисто людську порядність і думав, що того мучать такі ж сумніви. А Помпа, хоч і мовчав, але уважно вислуховував Булася: і про його минуле, що не давало спокою ні вдень ні вночі, і про теперішні його справи, які цеглина за цеглиною додавали висоти тому мурові, що відгороджував «ого від справжнього життя.

Так чи не так, а сумніви Булася стали відомі полковнику Василенку, який згодом сказав своєму другові і начальнику:

– Я не хотів повідомляти передчасно, але тепер вже можна, Віталію Романовичу. Біля Беня ходить його довірена людина – Булась, за яким ми вже давненько спостерігаємо. Є відомості, що він може допомагати нам. Гадаю, що Булась вже готовий до цього, надто вже йому погано. Може, і справді хоче спокутувати свій гріх, знайти батьківщину, рідну домівку.

– Не поспішай, Олексію, – зупинив його Микитенко. – Це може бути і добре розрахований контрзахід з метою виявлення наших людей у проводі.

– Не скажи, Віталію Романовичу, – заперечив Василенко. – Такі сумніви можуть дорого йому коштувати. Адже зневіра в оунівському русі – це крок на шляху до розриву з ним. Я пропоную продовжити за Буласем прискіпливий нагляд: аналіз його поведінки, його висловлювання, які можна трактувати двояко, багато можуть розповісти уважному спостерігачеві. Не забувай про притаманний будь-якому середовищу консерватизм ставлення до члена колективу: свій то й беззастережно свій…

– Психолог! – засміявся Микитенко. – Давай спробуємо… Нехай хтось достатньо віддалений від Кабардіної і здоровеги Помпи спробує відверто поговорити з Буласем. Побачимо, чи відгукнеться він на «привіт від дядька з Києва».

А Булась навіть не уявляв, в який спосіб прийде до нього звільнення з тенет зневіри.

Помпа, охоронець Беня, якого він любив більше від усіх своїх йолопів за небагатослівну вправність і навіть трошки побоювався, той самий Помпа, який бездоганно володів усіма наявними у них видами зброї і очі якого навіть у присмерках горіли тихим вогнем, у ніч перед походом Булася до Мюнхена, схилившись до самого його вуха, прошепотів:

– Привіт від дядька з Києва! Здається, ви вже довгенько чекаєте на нього.

Булася немов підкинуло на ліжку. Але важка рука Помпи знову придавила його до подушки.

– Тихо, навіжений! Заспокойся. – Булась скоріше відчув, ніж побачив у темряві, – на обличчі Помпи відбилась пересторога. – На шляху, що ти обрав, на тебе чекають ще не такі несподіванки…

16
{"b":"254586","o":1}