ЛитМир - Электронная Библиотека

Андрій аж розсміявся, згадавши, які нісенітниці розповідали йому про чекістів там, за кордоном… Власне, йому завжди було байдуже, де жити. Тільки тепер він пізнав, що таке Батьківщина. Тут він народився, тут була його мати, і все навколо здавалося рідним і необхідним.

І все для Андрія набувало нового змісту, з'явилася мета, і власне життя здавалося тепер не таким безнадійно втраченим…

Там був хаос. Тільки так оцінював Андрій тепер своє колишнє життя за кордоном. Він був немов заблукана вівця у цьому безмежному світі, до якої нікому немає ніякого діла. А зараз Андрій відчував себе невід'ємною часточкою цього величезного світу.

Як дитина, що тільки-но навчилася говорити, він розсипає скрізь безліч своїх «чому» і «навіщо», з яких поступово складався новий фундамент його особистості.

Сутінки оповили землю, і на білому тлі нескінченного неба проступили бліді цяточки зірок. Андрій спав, дихаючи рівно і глибоко, інколи здригаючись; як колись.; у дитинстві.

На небі народився вузенький серп місяця. Завтра день обіцяв бути таким же безхмарним…

* * *

Вже тоді, коли Василенко вів про Андрія розмову з генералом, він вирішив зайнятися хлопцем всерйоз. Полковник знав, що його постійна увага й розмови якнайкраще вплинуть на Андрія, допоможуть йому швидше знайти себе у незвичному середовищі, зроблять з нього повноправного члена суспільства. Полковник бачив у хлопцеві чисту, незаплямовану душу, незастиглий, жадібний розум, іноді уявляючи, якою білою вороною став би з часом Андрій там. Тож дякувати щасливій долі, що звела їх разом і не дала хлопцеві загинути.

За час перебування у матері Андрій багато думав, по-новому оцінюючи і своє минуле життя, і теперішнє становище. Він жадав не тільки спокутувати свою провину перед Батьківщиною. Всі колишні його думки про помсту здавалися тепер дикими і безглуздими. На що і на кого хотів він підняти руку?! Не міг Андрій думати про таке без пекучого болю в серці. Тому при зустрічі з Василенком хлопець вирішив просити, щоб його використали для боротьби з колишніми «друзями», аби не стояти осторонь і не бути зайвим. Відчуття причетності до всього, що оточувало Андрія, кликало його до дії.

Але для того, щоб зважитись на це, Василенку треба було перш за все визначити глибину зрушень і перетворень, що сталися в душі Андрія.

Тільки-но Андрій ступив на поріг кабінету, як гарячково почав викладати все, що накипіло на душі.

Полковник слухав мовчки, не перебивав. І коли хлопець виговорився, запитав:

– А ти скажеш все це на суді?

– Так! – ствердив Андрій.

– І приймеш покарання без гніву й образи?

– Так-так!

– І будеш вважати його справедливим?

– Буду, – відповів Чорнобай. – Я знаю, що завинив перед Батьківщиною.

Василенко задоволено мугикнув.

– Що ж, я радий, що ти дійшов такого висновку. Як ти сам розумієш, я не можу нічого гарантувати тобі. Скажу тільки, що генерал Микитенко і я будемо клопотати за тебе при умові, що ти й надалі щиро триматимешся того ж русла.

Хлопець аж підскочив на радощах. Але полковник рухом правиці зупинив його.

– Поговоримо про справи. На нашу думку, твоє вилучення з операції є дещо передчасним. Отже, ти будеш і надалі виконувати роль радиста, обумовлену для тебе Рочестером. З тією тільки різницею, що тексти для твоїх сеансів будемо готувати разом.

– Ну, це ясно! – прогудів Андрій.

Василенко уважно подивився на Чорнобая і повів про найголовніше, що його хвилювало:

– Ярно, та, мабуть, не все. Я не хотів би, щоб ти вважав, що ти працюєш тепер на нового «хазяїна». «Хазяїн» залишився там. – Василенко махнув рукою кудись вбік. – Ти розумієш мене?

Андрій помітно захвилювався.

– Так, розумію… Майже… Але я зроблю все, щоб зрозуміти до кінця… – Він замовк, схвильований. – Постараюсь заслужити прощення своєї Вітчизни!

У тиші кабінету це прозвучало впевнено і рішуче, як клятва.

… Вдарили перші морози, у гори прийшла справжня зима. Поодинокі бандитські боївки, що чудом уціліли, позаривалися у свої нори-схрони. На час зимових місяців переривався не тільки будь-який зв'язок між бандитами у горах, а й радіозв'язок між краєм і Мюнхенським центром. Пересуватися радисти вже не могли, а постійну точку можна було запеленгувати і швидко відшукати її місцезнаходження.

Отже, для Андрія Чорнобая настав час перепочинку. Він остаточно переїхав з села до Львова, оселився на квартирі у старенької і майже зовсім глухої бабусі, у її такому ж, як і вона, старому будиночку на околиці міста. Так порадив Василенко. Він же запропонував і роботу, непомітну і спокійну, – майстром по ремонту радіоапаратури і невеличкій майстерні, неподалік від його житла.

Про людське око Андрій був скромним тихим хлопцем-одинаком, який мало чим цікавиться і мало кого цікавив. Все, що становило справжнє його життя, для сусідів, та й для тих, хто міг розшукати хлопця і стежити за ним, було абсолютною таємницею.

Чорнобай досить часто бачився із своїм «хрещеним батьком», як він тепер називав полковника Василенка.

Несподіване

Для них обох, і полковника і Андрія, настав радісний час взаємного відкриття і пізнання. Василенко, проживши все життя одинаком, почав поступово розуміти, що Андрій став для нього таким же необхідним, як і він для хлопця. Багаторічна самотність, відсутність поруч близької Василенку людини давалися взнаки. Полковник виливав на Андрія потоки незнаних раніше батьківських почуттів, і ці прояви ніжності і турботи ставали тим більшими, чим більше вбирав їх у себе Андрій. Полковник, чуючи за своєю спиною шарудіння сторінок чергової, підсунутої «між іншим» Андрієві книги і натужне сопіння, мало не фізично відчував, як холодна пустка в душі, що не раз будила його серед ночі, відступала перед відчуттям затишку і спокою…

– Ну, що тобі там не зрозуміло? – озирнувся полковник через плече.

Андрій з готовністю скочив на ноги і підійшов до столу.

– Отут сказано… – нахилився він, водячи пальцем по густих рядках.

Василенко із задоволенням дивився на вицвілий за літо хлоп'ячий чуб, на міцну засмаглу шию, відтінену вільно розстебнутим коміром білої сорочки, на вертикальну зморшку, що так часто стала перерізати високе чоло.

– Не второпаєш? Це ж просто, як двічі по два…

– Угу, – загудів Андрій невдоволеним басом, – це для вас просто, а у мене голова іде обертом, сіру речовину треба перелопатити мало не повністю.

– Що ж, так і зроби, – серйозно порадив Василенко, ховаючи під насупленими бровами іскорки сміху.

Хлопець отетеріло глянув на нього, а потім, зрозумівши, розреготався, поклав книжку знову на килим і став над нею на руки, виспівуючи на всі лади: «Матерія безконечна й існує як вічний рух…»

– Обережніше, шибенику! – засміявся Олексій Петрович. – Не зачепи люстру ногами…

Того вечора вони засиділися за північ, так що Андрієві довелося вертатися додому пішки: міський транспорт вже не ходив.

Була третя година ночі, в будинках не світилося жодне вікно. Тільки в одному з них на другом» у поверсі через щільні штори пробивалося вузьке лезо світла. Звідти ж чувся п'яний галас. Раптом нічну тишу перерізав жіночий вереск, шибка тріснула, і під ноги Андрію впала порожня пляшка, що розбилася на друзки.

– Ого! Так і вбити недовго, – присвиснув Андрій.

Ззаду хтось торкнув його за плече. Чорнобай різко обернувся, готовий до опору, але побачив перед собою двох міліціонерів.

– Вас не поранило? – запитав один із них.

– Ні, на щастя, – відповів хлопець.

– Ач, гуляють, – вступив у розмову другий. – Ну, нічого, зараз прибуде наряд, одразу їх вгамуємо, всю вулицю переполошили… – І оцінююче ковзнув поглядом по плечах Андрія. – Чи не будете понятим, не хочеться ще когось турбувати у такий час. А ви у такій ситуації можете і допомогти, якщо згодні…

27
{"b":"254586","o":1}