ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Ангелы в белом
Обрети Силу для получения Больших Денег!
Танцующая среди ветров. Книга 1. Дружба
По ту сторону от тебя
Варвара-краса и Тёмный властелин
Лекс Раут. Чернокнижник
Фатальное колесо
Академия оборотней: нестандартные. Книга 3
Аристономия

– То не моя справа, – відповів Андрій.

Фроська незалежно хмикнула і крутнулася на каблучку, щоб іти геть. Але її зупинила сильна рука, і дівчина чомусь підкорилася цій силі…

Вона йшла поруч, намагаючись крокувати в ногу, і куточком ока зиркала на юнака – такого добродушного і світлого, що їй раптом стало неспокійно на душі.

– Вночі всі дійсно були як свині… – примирливо сказала вона, викликаючи його на розмову.

Андрій мовчав, боячись порушити несталий мир.

Почав падати тихий лапатий сніг, і Фроська, бавлячись, стала ловити губами сніжинки, що танули, ледь торкаючись її шкіри. Прохолода сніжинок сподобалась їй, вона нахилилась і набрала повну жменю.

– Пити хочеться… – виправдалась перед Андрієм.

– Що, занадто бучною була зустріч? – не втримався він.

– Вам дуже хочеться образити мене? – стиха запитала дівчина.

– Ні, Фросю, чому. ж…

– Мене звуть Флора! – перебила вона його вибачення.

– Он воно як! Будемо знайомі – Андрій Чорнобай.

– Дуже приємно…

– Мені теж. Було б краще, якби ми познайомилися у більш підходящій для такого випадку обстановці.

– Будете перевиховувати? – зітхнула Фроська.

– І не подумаю. Я кажу завжди тільки те, що думаю.

– І завжди так робите? – хитро запитала Фроська.

– Намагаюсь.

– Тоді скажіть чесно, хотіли б ви зустрічатися зі мною?

Андрій скоса глянув на дівчину, йому впали у вічі порожевілі від свіжості щоки, яскраво-вишневі губи, темні, без дна, очі під чорними дугами брів. І Андрій мовчки повернув до входу в Стрийський парк.

Фроська принишкла поруч, дивлячись на казкову красу зимового парку. Сніг обліпив стовбури дерев, зігнув тонкі віти долу так, що кожне дерево створило ніби шатро з снігових цівок. На незаймано білій поверхні між розчищеними доріжками ясно було видно хрестоподібні сліди птахів і дрібні цятки білок.

– Йой! – скрикнула Фроська, зупиняючись.

– Що трапилось? – занепокоївся Андрій.

– Сніг за комір потрапив… – засміялась дівчина.

Андрій поспішив на допомогу, витягаючи з-за коміра снігові пластівці разом з довгими пасмами апельсинового волосся. Він з подивом подумав, що нічого кращого в світі не бачив, ніж оцей парк, ця дівчина і її волосся…

– А я вмію ворожить! – радо скрикнула вона і повернула його долоню догори. – Ось лінія життя – довга, звивиста… І чомусь переривається посередині, немов ти мусиш прожити двічі. – Дівчина здивованими очима глянула у його темні озера, в яких відбився спокій і ніжність, його погляд заспокоїв її, і Фроська продовжила – У тебе буде дві дружини і один… два… трійко діточок!

Андрій зареготав і крізь сміх ледь вимовив:

– Так я… так я ж завзятий одинак!

– Ов-ва! Так я тобі й повірила.

– Слово честі, – запевнив Андрій. – Всі чомусь думають, що я обов'язково повинен бути донжуаном і мати вже принаймні трьох дружин і з десяток дітей. А в мене не було ще жодної.

– А кохана дівчина є? – сторожко запитала Фроська.

– Ні, Флоро, – серйозно відповів Андрій. – Не до. того було. Та й лякливий я, боюся вашого брата.

– А в мене були женихи… – зітхнула дівчина.

– Уявляю, – жорстко сказав Андрій. – Спочатку велике кохання, що скінчилось під тиском зовнішніх обставин, потім трохи менше кохання, що скінчилось саме собою, а там – з десяток дрібних, які виникали і зникали без особливих причин.

– Ти хіба теж вмієш ворожити? – сумно запитала Фроська.

Що вона могла йому заперечити? За своє коротке життя вона встигла по саму маківку вибруднитися на смітнику людської підлості і байдужості…

Мати замолоду була особою баламутною і не завжди суворих правил поведінки. Коханці не затримувались надовго, змінювали один одного, мов у калейдоскопі. Вона кидалась від одного до другого, пояснюючи спочатку це пошуком того єдиного, кому судилося мати поруч такий скарб, а потім зовсім нічого не пояснюючи і не гребуючи навіть дрібнотою. Чи то від безладдя, що було у її душі та навколо, чи то у передчутті самотньої старості, і народила вона від одного з таких зальотників своє дитя.

На той час мати вже встигла розгубити свою красу і хороші манери і перетворилася на звичайнісіньку дрібну перекупку з жадібними вихватками і підлою душею. Далі – більше. Не задовольнившись скромними прибутками від спекуляції, мати почала скуповувати крадені речі. Так вона увійшла до злочинного світу.

Коли народилася дівчинка, мати, у пам'ять про минулі рожеві роки молодості, назвала її бучним і претензійним іменем Флора, яке з часом перетворилося на презирливе Фроська. Це вже потім її стали називати богинею, коли їй виповнилося п'ятнадцять і сусідські хлопчаки перестали тягати її за довгі коси, а доросліші із захопленням проводжали її поглядами. Одного разу якийсь п'яничка натрапив на неї у темному закутку і хотів зробити недобре. Ух, як вона тоді подряпала йому фізіономію!

Але все було значно пізніше. Спочатку Флора росла, як квітка при курній дорозі, що не знано як і чому ухопилася за цю бідну землю. Дитина задихалася у клубах тютюнового диму та випарів спиртного під час мало не щоденних гулянок матері. І загинула б, якби не тітка Маня – добра і нехитра душа, яка забрала дитину до себе і доглядала як могла у ті нелегкі роки.

Матір потім засудили. А повернулася вона, коли Флорі було вже десять років. Дівчина добре пам'ятала той вечір. До невеличкої кімнати із залізною грубкою, біля якої юрмилося все сімейство – Маня, її чоловік, троє їхніх дітей і сама Флора, якось боком зайшла немолода жінка, розгублено глянула на кожну з чотирьох замурзаних і червонощоких мордочок і, сплеснувши руками, фальшиво проспівала:

– А де ж моє бідне дитя?…

Як Флора плакала, збираючись покинути цей небагатий, але теплий і дружній дім! Пам'ять зберегла все те добре і щиросердне, що мала дівчинка до повернення своєї матері і що допомагало їй, зціпивши зуби, зносити все потім…

Сумно стало Андрію від цієї сповіді. Сумно і страшно. Весь тиждень потім у його вухах звучав тихий голос дівчини, він ходив як очманілий і ніяк не міг вгамувати своє розтривожене серце, не міг зрозуміти, чи то незугарна дівоча доля так розхвилювала його, чи власні спогади і переживання.

Фроська, по суті, була звичайнісінькою повією, на яких Андрій вдосталь надивився за кордоном. Але він зумів під наносною бравадою і нахабством розгледіти чисту і страждаючу душу. Потім він зрозумів, що просто закохався. Ця думка зовсім збила його з пантелику. Як же це з ним трапилося? Чи ж має він нарешті право на кохання? Ким він, власне, був до того, як доля закинула його на Україну? Виховувався і жив за чужий рахунок як утриманець, а розплачувався, на відміну від Фроськи, яка платила своїм тілом, власним розумом і серцем, що було ще огиднішим.

Андрій жахнувся свого порівняння. То якого ж чорта він береться судити цю дівчину, хіба він має на це право? Сором, сором!

Надвечір Андрій прийшов на побачення з Василенком зовсім розгублений. Він ніколи не був особливо балакучим, а цього разу і зовсім мовчав.

– Чого мовчиш? – не витримав нарешті Олексій Петрович.

Андрій знизав плечима.

– Я ж бачу, що з тобою щось трапилося, – наполягав полковник. – Поговоримо? – І силоміць всадовив хлопця поруч.

Вислухавши плутану розповідь Андрія, його вагання і сумніви, Василенко розсердився.

– Я був про тебе кращої думки! Говориш, закохався? Чудово! Так чому ж заради власного спокою ти ладен відмовитися і від кохання, і від людини, яка, до речі, розчарувавшись у тобі, може впасти ще нижче? Зрозумій, юначе, ти подав їй надію, а тепер зрікаєшся?

Андрій відсахнувся.

– Ні-ні! Але…

– Не хочу чути ні про які «але»! – Василенко сердито витер спітнілі скельця окулярів. – Ось що я скажу тобі, Андрію! Життя поставило перед тобою ще одне і, я б сказав, дуже серйозне випробування. Не треба тікати від свого кохання – іди йому назустріч і допоможи дівчині, та й собі самому, скинути тягар минулого…

Пильність

30
{"b":"254586","o":1}