ЛитМир - Электронная Библиотека

– Після війни вони раз чи два надсилали свої літаки на Україну, а тепер бояться, і наші люди змушені йти туди пішки… От група Чабана пішла, і досі ніяких чуток. Чи не в Чехословаччині накрили?

Він сердито прочовгав перед дверима, кілька разів тяжко зітхнув, потім діловито запитав:

– Хто у нас готовий до виходу?

– Орач і Лютий, – відповів Гнида. – Треба, щоб вони до осені були вже на Україні.

Зверхник знову нічого не відповів, а по паузі повернувся до теми, яка, мабуть, найбільше йому дошкуляла:

– Мій агент у ЗП, – сказав він, – повідомив, що їх люди для розвідувальної роботи на Україні готуються в Обербойрені. І справу, за всіма ознаками, поставлено солідніше, ніж у нас це робить Рочестер… Розповідав про такий випадок: зібрали їх для навчання, розповіли, що й до чого, а якийсь Семененко візьми та й скажи: «Як же це виходить: казали – воювати за Україну, а тут шпигуном треба ставати…»

Лящ помовчав, а потім закінчив свою думку:

– Я хочу, щоб таких випадків у нас не було. Треба посилити ідеологічну обробку людей!

Жалісний голос Гниди відповів йому:

– З кадрами важкувато, друже зверхнику, ви ж знаєте…

. – І де тільки цей клятий прем'єр знаходить людей? – сказав Лящ з прикрістю в голосі.

– Крутиться біс, знає де, скрізь встигає, – відповів Гнида. – Ви ж, напевне, чули, друже зверхнику, що він оголосив у газеті про свій відхід від будь-якої політичної діяльності і віднині служитиме лише господу богу?

– З таким самим успіхом він міг би оголосити, що перестає бігати до повій! – хрипко розсміявся зверхник. – До речі, він ще водиться з цією… як її… з Франтішкою?

– Маємо певні відомості, що так. Мої хлопці стежать.

– Хитрий біс. А де він зараз служить?

– У богадільні влаштувався, на Освальдштрасе. Я його, до речі, сьогодні бачив. Їхав у машині із своєю чорною вівчаркою по Грільпарцерштрасе.

Знову обидва змовкли. Богун обережно випростав закляклі ноги, повернувся зручніше, приготувався слухати далі. Він діставав інформацію про взаємини і атмосферу, що панувала у верхівці націоналістів. Як то кажуть, з перших вуст! Взаємне стеження і ненависть, розклад, підступність – ось воно, справжнє обличчя цих «борців» за Україну!…

– Що ж будемо робити на вимогу наших друзів? – порушив нарешті тишу Гнида. – Зараз небезпечно посилати людей до Гриня, він сам ще не утвердився.

– По-твоєму, ми можемо і не посилати людей у край? – розсердився зверхник. – Може, почекаємо, поки це зроблять інші або поки він не. провалиться? Ні! Я вимагаю, чуєш, вимагаю, щоб Гринь, Орач і Лютий зібрали навколо себе якомога більше людей і здійснили акцію, яка б прогриміла на весь світ! Тільки в такий спосіб ми можемо довести свою боєздатність і свій вплив на український народ. Нехай всі загинуть, але з моїм ім'ям на вустах! Нехай зберуть силу-силенну людей! – істерично заверещав він.

– Та де ж їх узяти, друже зверхнику?

– Якщо не знайдеш, я тобі згадаю рішення проводу про необхідність надсилати на Україну для організації підривної роботи керівних членів. І першим туди підеш ти!

Зверхник довго міряв кроками коридор. Потім зупинився і продовжив:

– Після війни тут виникло безліч усяких організацій… І всі вони створювалися для того, щоб увірвати свій кусень сала. На словах всі волають про створення вільної України. Але якої?! Та такої, щоб перш за все задовольнила їх зажерливі потреби. А Захід цінує тільки ті організації, які мають більші зв'язки і можливості на Україні і які можуть прислужитися в їхній боротьбі проти Совєтів… Тямиш ти хоч Це, дурню?

– Тямлю… – буркнув Гнида.

– Не бачу цього. Ми, звісно, маємо більші можливості, ніж інші організації! – патетично вигукнув Лящ. – Але поки що підходять до нас з такою самою міркою, як і до інших. Та час нас розсудить.

Лящ знову почав міряти коридор, розмірковуючи вголос, і лише зрідка Гнида вставляв шанобливе: «Точнісінько так, друже зверхнику».

– Скинути Радянську владу на Україні своїми силами нам, звичайно, не вдасться… Це розуміють всі, і ми насамперед! Єдина надія – нова війна! Ось чому вже сьогодні ми повинні довести, що тільки закордонні частини ОУН репрезентують тут Україну! Інші теж поспішають, бо розуміють: якщо не покажуть свого впливу на Україну, їм буде гріш ціна тут…

Зверхник зашарудів якимись паперами.

– Та ми доведемо свій пріоритет! Візьми ось це і опублікуй сьогодні ж у нашій газеті.

Гнида почав читати:

– «Проводові ОУН, зверхнику від українського народу на рідних землях…»

У тексті значилося, що український народ визнає своїм керівним органом лише ЗП УГВР, а своїм вождем тільки Ляща і що вся Україна готова йти за ним у боротьбі проти Радянської влади…

– Але ж… – У голосі забринів сумнів.

– Ти хочеш сказати, що такого документа ми не одержували? – глузливо запитав зверхник. – Хай не вірять і сумніваються наші вороги в Унраді та ЗП, а західні кола замисляться, на кого їм робити ставку!

– Правильно, друже зверхнику! – відповів. Гнида. – Це геніальний політичний хід. Та чи вдасться він? Пам'ятаєте, як прем'єр посилав на Україну свою людину. Вона мала по рації передати привітання президентові США від поневоленого українського народу… Щастя, що агент тоді не дійшов…

– Їх агент не дійшов, – відгукнувся зверхник. – А наш дійшов, і прем'єр про нього вже знає, будь певен!

– Добре, – сказав Гнида, – опублікуємо.

– Отже, домовились. Готуйте Орача і Лютого до виходу й повідомте Гриня, щоб прийняв їх. Побалакай з Террі, може, вони погодяться хоч якось закинути їх у Польщу. Нагадай, що наші люди на них тільки і працюють. А якщо Орач і Лютий загинуть де-небудь у дорозі, то втратить на цьому насамперед його розвідка… Треба поспішати, щоб до осені вони вже були у краї!

Зверхник якусь мить помовчав і додав:

– І негайно берись за підготовку ще однієї групи, яка б могла вийти наступного року. Це на той випадок, коли Орач і Лютий не дійдуть. А Богуна везіть до Рочестера і теж поспішайте! Все, можеш іти.

Лящ увійшов до кімнати, і Сергій, немов щойно прокинувся, повернувся на ліжку, голосно позіхнувши. Розплющив очі і побачив похмурий, підозрілий погляд зверхника. Той стояв над ліжком.

– Вставай, вставай, ледарю, – сказав він Богунові. – Час до роботи…

– Прогуляємося, друже? – запропонував Лящ після сніданку. Вони вийшли у мокрий сад і пішли туди, де вчора хотів походити Богун, – у парк на пагорбі.

– Тут нас ніхто не почує і не завадить розмові, – пояснив зверхник, коли вони поминули металеву огорожу. – Розповідай докладно про в. се: про провідників, яких знаєш, про стрільців і легалів, про те, як селяни ставляться до мене і моїх людей.

І Богун почав розповідати. Він не шкодував фарб, розхвалюючи зверхника. Боротьба проходить під його ім'ям, воно широко відоме на Україні.

– Вас там називають героєм, друже зверхнику, – говорив Богун. – Я знаю стрільців, які казали мені: «О боже, хоч би раз у житті побачити нашого зверхника, а потім можна і вмерти!»

– Справді, друже? – сяяв той.

Богун підтверджував і розповідав далі про підпілля, про його силу і невтомність, про відданість бойовиків справі «визволення» України.

– У кожного бойовика зараз один шлях – перемога або смерть! – патетично вигукнув Богун, дивлячись на зверхника. – І ніхто не вірить листівкам, що закликають іти з повинною.

– Велику радість ти повідомляєш нам, друже провіднику, і ми не забудемо цього, – відповів Лящ. По паузі він додав: – На засіданні центрального проводу вирішено, що я та інші керівники ОУН повинні побувати на Україні, докладно ознайомитись з підпіллям.

Богун насторожився. Стишуючи биття серця, запитав:

– Це було б невимовне щастя для всіх нас, друже зверхнику! І коли ж ви збираєтеся на рідну землю?

– Я що! Я б уже давно був там, та справи ніяк не пускають, – пояснив той, скоса поглядаючи на Богуна. Потім, немов щось згадавши, поліз до кишені й вийняв пачку грошей. – Візьми, Богуне, тут сотня марок, буде на що розважитись.

40
{"b":"254586","o":1}