ЛитМир - Электронная Библиотека

Богун марки взяв, але похитав головою:

– Ось тут, друже зверхнику, теплий дощ, а у нас там морози і сніг, всі схрони замело. Важко. Треба багато грошей на харчі, та й на ліки теж треба. Хворих у нас багато, друже зверхнику!

Лящ кинув оком на Сергія, усміхнувся:

– Про схрони поки що забудь. Поїдеш учитися. Станеш справжнім керівником нашого руху, з глибокими знаннями. Такі нам ой як потрібні!

Сергій сховав гроші, замислився… Отже, розвідшкола. Він на мить уявив собі, що сказав би з цього приводу генерал Микитенко. Напевне, щось на зразок: «Що ж, хлопче, все йде за планом, їдь, ми чекатимемо твого повернення!»

Треба негайно погоджуватись. Про розмову з Лящем він повідомив у центр, а їхати до школи треба неодмінно. Велика гра із зверхником і його охвістям зараз якраз у розпалі, вивчення методів і характеру їх провокацій треба вести широко і сміливо. Кращої нагоди, ніж поїздка до розвідувальної школи, може більше і не трапитись. Кабардіна чекає на допомогу. А зверхник… На нинішньому етапі він прислужився нашій операції» якнайкраще. Треба йому подякувати.

І Богун вдячно промовив:

– Рапортує послушно, друже зверхнику, надрайонний провідник Богун за вашим наказом готовий хоч сьогодні їхати на навчання…

Сумнів

– Не розумію, що може об'єднувати двох таких несхожих людей? – трагічним шепотом, чутним у найвіддаленіших кутках великої вітальні, говорила леді Ешлі одній з дам, які завжди крутилися біля неї, щоб покірно вислуховувати зарозумілі сентенції підстаркуватої аристократки. – Якийсь там парвеню – і потомствена леді! – ексцентрична хазяйка нервово хихикнула, хизуючись власною сміливістю.

– Так-так! – слухняно підхопила тему співрозмовниця. – Кажуть, що в останні роки барон витрачає море грошей на лікарів, які пропонують його дружині для заспокоєння нервової системи більше мандрувати. Ось і зараз бідна місіс Рочестер чи то у Римі, чи то наМалайських островах…

– Це більше схоже на висилку небажаного свідка! – багатозначно прошепотіла леді Ешлі. – Але коли я бачу цю північну богиню, я починаю розуміти старого барона. Яка грація, яке дивне обличчя! І, подумайте тільки, час її не спотворює! Не розумію…

«Ну й стара карга!» – подумала Ірина. Вона сиділа, недбало відкинувшись на спинку софи, більше прислухаючись до шепотіння за спиною, ніж до слів високородного невігласа, який безуспішно намагався її розвеселити.

Обернувшись до хазяйки дому і поскаржившись на втому, Ірина подякувала за приємно проведений вечір.

– Я щаслива була бачити вас у доброму здоров'ї, дорога місіс Ешлі, – сказала вона на прощання і неквапним кроком вийшла з вітальні.

Спустившись широкими сходами до машини, що чекала на неї біля будинку, Ірина сіла на заднє сидіння і, відкинувши голову на м'яку спинку, наказала шоферу їхати до офісу полковника Рочестера. Необхідно було підготувати на ранок деякі матеріали.

За кілька хвилин вона вже під'їжджала до невеликого сірого будинку. Вийшла з машини і, кинувши меткий погляд на темні поверхи, з подивом відзначила, що вікна у кабінеті полковника освітлені. «Невже він ще й досі працює? А може, трапилось щось термінове? Тоді чому він не викликав мене, адже знав, де я…» – З такими думками Ірина піднялася ліфтом до потрібного поверху і, відчинивши без стуку двері, зайшла до кабінету.

У кімнаті, обставленій з помітною вишуканістю, сиділи сер Елвіс і якийсь незнайомий Ірині чоловік. Почувши, що двері відчинилися, обидва озирнулись.

– О місіс Ірен! Я вже дзвонив і до леді Ешлі, і до вас на квартиру…

Ірина посміхнулася йому самими кутиками губів і перевела погляд на гостя. Вона побачила чітко окреслене, немов вирубане з каменю, обличчя, запалі щоки, тверде підборіддя з глибокою ямкою посередині. Як правило, такі обличчя, подумала Ірина, мають сильні, вольові натури. Але найбільше її вразили очі – великі, з вологим відблиском, вони були того мінливого кольору, що за настроєм їх власника могли змінюватись від світлого до густо-синього відтінку. Зараз ці очі були спокійні, але їх вираз здивував і насторожив Ірину. Вона звикла до чоловічих поглядів, які свідчили про різні ступені зацікавленості і захоплення нею. Але ці очі дивилися на неї з якоюсь напругою.

Тонкі брови Ірини ледь здригнулися, і Рочестер поспішив представити їй пізнього гостя.

– Це наш новий підопічний, місіс Ірен, – посланець з Мюнхена містер Богун. Він прибув до нас із центрального проводу ОУН на навчання.

– Дуже приємно, містер Богун, – спокійно сказала Ірина, подаючи руку. – Я – особистий секретар і референт полковника Елвіса Рочестера.

Богун встав, схилився до Ірини і ледь стиснув тендітні пальці, що потонули у його величезній долоні.

Всі знову посідали у крісла. Ірина кинула сторожкий погляд на Богуна, але прочитала в його очах тільки ввічливий інтерес і заспокоїлася.

– Як дісталися до нас? Чи не втомила вас дорога? – байдуже запитала Ірина, щоб якось заповнити паузу.

– Спасибі, – притишеним і водночас глибоким голосом подякував Богун. – Якби дорога з України до Мюнхена була такою комфортабельною, як з Мюнхена до Лондона…

Ірина всміхнулася.

– Я теж тривалий час жила на Україні. Чи багато там сталая змін?

– Ви українка? – непідробно здивувався Богун.

– Ні, росіянка. Але в мого батька під Білою Церквою був чудовий маєток… Не чули про графа Кабардіна? Хоча навряд, ви ж, здається, із Західної України…

Ірина подивилася на Богуна і знову зустріла його напружений погляд.

– Як там у краї? – продовжувала розпитувати. – Не важко уявити, як ви там живете і працюєте. Постійна небезпека, мабуть, настільки відточила прийоми роботи, що не ви у нас, а ми у вас маємо вчитися.

Рочестер ствердно хитнув головою, а Богун поспішив заперечити:

– Якби ми мали ваші можливості, мадам, наша робота у краї була б набагато ефективнішою. А у нас ні грошей, ні спорядження, ні зброї… Та й на підтримку населення не доводиться розраховувати. Совєти. за останні роки зробили чимало для поліпшення життя селян – дали землю, машини… Так що наші акції, як це не прикро, зустрічають не симпатії, а опір. Настав час змінювати і тактику, і орієнтири. Я, до речі, вже доповідав про це керівництву центрального проводу у Мюнхені, – обірвав Богун свої міркування.

– Так-так, – поблажливо сказав Рочестер, – я вже знаю про ваші пропозиції щодо поліпшення діяльності організації. Гадаю, що керівництво центральним проводом недарма надіслало вас сюди. З часом ви, пане Богун, певно, посядете одне з чільних місць у підпіллі – для цього у вас є всі дані і можливості. Україні необхідні такі патріоти, як ви!

Всі троє встали, і полковник урочисто потис Богунові руку.

– А зараз, – продовжив сер Елвіс, – вам час відпочивати. Місіс Ірен допоможе вам влаштуватись. І взагалі, дорога, візьміть пана Богуна під свою опіку, він заслужив на нашу виняткову увагу.

Ірина лагідно усміхнулася:

– Звичайно, пане полковнику, таким героям, як містер Богун, – моє шанування і найщиріше захоплення!

– Ну який я герой! – заперечив Богун. – Я просто чесно виконую свій обов'язок…

– О, та він ще і скромний! – засміялася Ірина. – Рідкісна для героя риса… Сьогоднішню ніч, пане Богун, вам доведеться перебути в готелі, а назавтра вам приготують квартиру і персональну машину. Якій марці ви віддаєте перевагу?

– Тій, яка швидко їздить і не займає багато місця…

– Пану подобаються швидкісні машини? Тоді вам підійде «ягуар» – чудовий спортивний автомобіль. А зараз ми з сером Елвісом відвеземо вас до готелю, де ви переночуєте. Здається, у «Монт-Ройялі»? – звернулася вона до полковника.

– Так, місіс! Це чудовий готель.

Не зачиняючи дверцят машини, Ірина почекала, поки фігура Богуна не зникне за дзеркальними дверима готелю, потім натиснула на кнопку внутрішнього радіозв'язку:

– Алло, черговий? Спостереження до «Монт-Ройялю», номер 312.

Богун зайшов до просторої кімнати, яка нічим не відрізнялася від звичайних готельних номерів: полірована шафа з дзеркалом, дерев'яне низьке ліжко, вкрите сіруватим покривалом, журнальний столик і два крісла, на підлозі – великий пухнастий килим. Ліворуч крізь прочинені двері видно білі кахлі ванної кімнати.

41
{"b":"254586","o":1}