ЛитМир - Электронная Библиотека

Нарешті сер Елвіс розплющив очі і глянув на міністра.

– Гаразд, – видихнув він. – Я» займуся розробкою операції.

Ірина, мов на крилах, гнала машину на квартиру Богуна.

– Сергію Петровичу! – вигукнула вона мало не з порога. – Ми з вами їдемо додому!

– Стривайте, Ірино Олександрівно! – зупинив її Сергій. – Поясніть, що трапилося? Я нічого не розумію…

Ірина плюхнулася у крісло і перевела подих.

– Зачекайте, зараз усе розповім. Полковник був у міністра, і той примусив його дати згоду на те, щоб я з вами йшла на Україну. Ви як звичайний провідник, а я – як ваш дублер і наглядач. Як вам це подобається?

Сергій підійшов до неї і взяв її руку в свою.

– Я дуже радий, що так все вийшло. Не хотів говорити вам заздалегідь, але я надіслав Микитенку прохання, щоб розробили план вашого повернення на Батьківщину. Але якщо так…

Ірина вдячно глянула на Богуна.

– Вас на завтра викликає Рочестер. Хоче серйозно говорити відносно нашої спільної подорожі.

– От і чудово. Тільки передайте, будь ласка, майору Террі, що я з поважних причин не зможу бути присутнім на заняттях по стрибках з парашутом.

Рочестер зустрів Чигрина коротким кивком голови.

– Вас уже повідомили про припинення навчання і термінову відправку?

– Так, сер! – виструнчився перед ним Сергій.

– Про деталі переходу ви дізнаєтесь від місіс Ірен та майора Террі. Я ж викликав вас для того, щоб обговорити подробиці, що стосуються графині. – Рочестер поплямкав губами.

Чигрин занепокоївся: «Що він надумав? Мабуть, ставитиме якісь умови…»

Немов на підтвердження його думок, сер Елвіс заговорив:

– Мене не хвилює у даному випадку ефективність операції. Єдине, що непокоїть мене по-справжньому, – це життя і безпека місіс Ірен. Не дивуйтесь, що я говорю з вами так відверто.

– Я розумію вас! – запевнив його Сергій.

– Так от, – продовжив полковник. – Я повірю у те, що ви і місіс Ірен спокійно дійшли до місця призначення тільки тоді, коли до мого кабінету прийде і розповість про це «Андрій Чорнобай. Він – радист Утяя, і ви, як провідник, обов'язково зустрінетесь і з ним, і з Смерекою – Чорнобаєм. Цей хлопець виріс і виховувався на моїх очах, і я довіряю йому більше, ніж будь-кому.

Чигрин коротко кивнув на знак згоди.

– Я передам по радіо наказ про повернення Смереки самому Утяю, а від вас він одержить тільки підтвердження…

Сер Елвіс втомлено відкинувся на спинку.

– А тепер ідіть і не забувайте моєї настанови, інакше… – Полковник раптом метнув на Сергія такий погляд, що тому стало моторошно. «Моє щастя, – подумав Чигрин, – що я не побачу його. Та й Ірина Олександрівна, слава богу, теж. Хоча чого він комизиться? його пісенька вже доспівана…»

Богун круто повернувся, і вийшов з Рочестерового кабінету. У приймальні його зустріла настороженим поглядом Ірина, і, щоб заспокоїти її, Сергій посміхнувся самими очима.

– Ви не уявляєте, місіс, – сказав голосно, – як приємно подорожувати з вами. Чи не проїдемося востаннє на моєму «ягуарі»?

– З превеликим задоволенням! – засміялася Ірина.

– Гаразд, я чекатиму на вас увечері.

* * *

– Увага, панове, літак прибуває до столиці Польської Народної Республіки Варшави! Прошу пристебнути ремені! – урочисто проголосила кокетлива стюардеса і подивилась на симпатичне подружжя – ставного сухорлявого комівояжера та його елегантну дружину, що сиділи у перших кріслах. Вона повторила своє оголошення англійською мовою, і тільки після цього комівояжер заходився допомагати дружині розібратися у лямках. Стюардеса відзначила ще на початку польоту, як бережно ставиться він до своєї милої дружини, і зітхнула: «Щаслива жінка!»

– Ось ми майже і вдома! – полегшено зітхнула Ірина, коли вони увійшли до готельного номера.

– В тому-то й справа, що тільки майже, – відповів Чигрин.

Ірина здивовано подивилась на нього.

– Що трапилося, Сергію Петровичу?

– Не мав часу розповісти вам, Ірино Олександрівно, але мало не в останню хвилину я одержав розпорядження генерала Микитенка. Власне, і не розпорядження… Словом, тут, у Польщі, товариші добре попрацювали і розгромили оунівський провід. Але сталося непередбачене – знову зник Бень… Залишати такого вовка на волі – неприпустимо. А знайти його якнайшвидше можу тільки я.

– Що ж будемо робити, Сергію Петровичу?

– Відпочивайте, Ірино Олександрівно, ваша допомога, певно, не знадобиться. – Він посміхнувся. – Генерал Микитенко не наказував мені братися за справу, але попросив зважити, на прохання польських друзів.

– Як же я дізнаюся про результат справи?

– О, за це не хвилюйтеся! Працівники держбезпеки Польщі знайдуть, в який спосіб сповістити вас. Та що я кажу! – схопився Чигрин. – Вони, мабуть, вже шукають нас…

Немов на підтвердження його слів у двері ввічливо постукали, й Ірина про всяк випадок відповіла по-англійськи:

– Увійдіть!

До кімнати увійшли двоє.

– Прошу пана, маємо честь бачити містера і місіс Річардсон?

– Так-так, панове, – поспішив їм назустріч Чигрин.

– Ми уповноважені передати вам привіт від Діда, – сказав один із них, високий, в сірому костюмі чоловік, з тонкими рисами обличчя. – Якщо не помиляюся, ви – Онук?

– Він і є! – засміявся Сергій. – Щоправда, для Онука трохи підстаркуватий… Добридень, товариші!

– Раді вітати вас на польській землі, панове!

Ірина хазяйновито витягла з чемодана пляшку шотландського віскі і запросила до столу.

– Нам неодмінно треба відзначити цю зустріч, друзі. Ви не уявляєте, скільки я чекала повернення на Батьківщину. А у вашій країні я почуваю себе майже вдома!

– За ваше повернення, пане Богун, за ваше, пані Ірена!

– Прозіт! – підняв тост другий.

– Не будемо гаяти часу, товариші, – сказав Сергій. – Повернення поверненням, а зроблено ще не все. Вас, якщо не помиляюся, цікавить Бень…

Поїзд зупинився у Щеціні рівно о дев'ятій ранку. Сергій вийшов на привокзальну площу, відчуваючи втому і головний біль. Всю ніч не спав, обмірковуючи можливі варіанти розшуків Беня, але нічого путнього на думку не спадало, і від цього, Сергію було не по собі. Він зупинив таксі і ламаною польською мовою (іноземний комівояжер не може добре нею володіти!) попросив шофера відвезти його до першого-ліпшого путящого готелю.

Надвечір Чигрин вийшов на вулицю свіжопоголений, у чистій сорочці і, на перший погляд, у цілком пристойному настрої. Але насправді він так нічого і не надумав, а починати розшук Беня з поновлення непотрібних зв'язків дуже не хотілося.

Чигрин добре пам'ятав будинок Ювеналія Волощука, чиєю гостинністю він користувався перед відправкою у Мюнхен, і, не надумавши нічого кращого, попрямував до святого отця.

Ювеналій був удома. Побачивши Сергія, він замахав руками і тремтячим голосом прошепотів:

– Як ви наважились прийти до мене, добродію? Хіба не чули про страшний розгром, який вчинили ці анафемські діти? Ви хочете загубити мою душу…

– Нічого, святий отче, – засміявся Богун. – Бог віддячить вам за всі муки, які ви прийняли на землі, і забере вас до раю…

– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…

– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!

– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…

– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.

– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.

– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.

49
{"b":"254586","o":1}