ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Не навреди. Истории о жизни, смерти и нейрохирургии
Воля к власти
Шаг через бездну
Аромат счастья сильнее в дождь
Задача трех тел
Обыденный Дозор. Лучшая фантастика 2015 (сборник)
Подземелья Кривых гор
Безумно богатые азиаты
Монашка к завтраку

Гаврилюк розгадав цей маневр. Він озирнувся, шукаючи входу на горище. Віддалік, за цегляним виступом, блиснуло скельце ще одного слухового вікна. Метрів шість, не більше. Але як їх подолати? Гаврилюк притиснувся до прохолодної бляхи, потім відштовхнувся не тільки руками й ногами, а й усім тілом, побіг до виступу. Бруно в цей час вже протиснувся ногами вниз у вікно і, тримаючись руками, висовувався над дахом. Стрибок Гаврилюка співпав з пострілом німця. Іван звалився на горище, відчувши болючий удар у плече, а ще через мить побачив на собі кров. І все ж знайшов сили пробігти ті кілька кроків, що відділяли його від Бруно.

– Все, – сказав Іван, піднімаючи пістолет. – Більше ти мені не завадиш!

Довго сидів поруч з трупом німця, збирався з думками і силами. Потім спустився пожежною драбинкою на верхню площадку, одчинив двері у порожню квартиру. В пошуках води і якогось бинта мляво ходив по кімнатах, поки не побачив телефон. Зняв трубку і зрадів: апарат працював! Звідси дзвонив Сенченку…

Роздягся, помився, натяг скривавленого піджака на голе тіло. Полежав на ліжку… Хитаючись, підвівся і висунувся у вікно. Звідси, з п'ятого поверху, було далеко видно пустельний і засмічений Хрещатик. Німа тиша підкреслювала його порожнечу… І раптом Іван побачив німців! На тому боці вулиці, відбиваючись у дзеркальних вікнах вітрин, рухалися сірі постаті з автоматами в руках. Ось один з них нахилився до підвального вікна, розмахнувся і кинув туди гранату… Вибух, ще один, ще… Методично і планомірно, один за одним крокували вони порожньою вулицею, роблячи, за всіма ознаками, давнє і звичне діло.

Підлога під ногами в Івана захиталась. Він кинувся, стрімголов униз, розпочавши свій далекий і мученицький шлях по тилах ворога – на схід, до своїх. Внизу, вже виходячи з будинку, на мить затримався, бо побачив двох ворогів. Одного, у крислатому плащі офіцера, як здалося Іванові, він десь бачив. Це й справді був Пауль, що, на відміну од Бруно й інших агентів, зумів дочекатися своїх. А другий, літній і кремезний, у розшитій українській сорочці, запопадливо дивився у вічі Паулеві. І що найбільш вразило Івана – розмовляли вони українською мовою!

– Отже, запам'ятай, Дзюбо, – наказував Пауль, – завтра ж о дев'ятій збери домоуправів і двірників. Розмовляти з ними буду сам. А зараз поспішай, гауптман чекає!

– Біжу! – гукнув Дзюба, поспішаючи за своїм начальником.

Гаврилюк перечекав, поки вони зникли за рогом, і кинувся у протилежний бік. Він біг до Дніпра. І туди ж прямували сотні й тисячі інших людей, які волею цієї страшної війни раптом опинилися позаду фронту і тепер прагнули одного: дійти до своїх, узяти в руки зброю і знову бити ненависного ворога!

… Ці фігурки людей, що дерлися схилами над Дніпром, добре були видні у бінокль Азарова. Окопчик біля самої води надійно сховав молодшого лейтенанта і його помічника – рядового Зарембу. Заремба відлежувався яа дні окопу, а Азаров раз у-раз висувався, стежачи за протилежним берегом. Та от раптом упав на Зарембу – відразу ж прогриміло кілька вибухів. Ланка німецьких літаків, скинувши свій вантаж, пронеслася над окопом. Коли зникла, почувся голос зв'язківця із землянки:

– Азарова до телефону!

Наказ був коротким і ясним. Азаров в'ийняв з нагрудної кишені пакет, довго розривав його неслухняними пальцями, почав читати. Заремба, – він не відходив від командира ані на крок, – облизав пересохлі губи.

– Що там таке? – запитав.

– Пости знято? – замість відповіді спитав Азаров.

Заремба злякано закивав головою.

– Пора, – твердо сказав Азаров і глянув на довгий міст.

І тут він без бінокля, неозброєним оком, побачив німецькі танки на тому боці. Вони мчали набережною, щедро поливаючи все навколо кулеметними чергами. Азаров чомусь подивився ще в бінокль, устиг навіть помітити цівку блакитного диму за головним танком – і в цю секунду побачив у світлому скляному колі молодого червоноармійця.

Оглядаючись на танки, він біг до мосту. Азаров опустив бінокль, перебіг до свого окопчика, потіснився, даючи місце Зарембі, і знову почав стежити за червоно-армійцем. Той наблизився до мосту… Але тут встряв Заремба. Смикаючи за рукав Азарова, він у розпачі закричав:

– Командире! Пропадемо ж!

– Пропустимо, – спокійно сказав Азаров. Він знову підніс бінокль і почав розглядати змучене, бліде обличчя бійця, його широко роззявлений рот, якому не вистачало повітря… От він збіг на міст, зупинився, озираючись на німецький танк, знову побіг…

Азаров відчув холод на спині. Танк в'їхав на міст! Азаров то піднімав бінокль до очей, то опускав його, фіксуючи побачені сцени, наче кадри якогось жахливого фільму…

Кулемет на танку здригнувся, плюнув вогнем раз, другий – і пішов мерехтіти у кружальці окуляра. Ще черга! Ще! Але й хлопець розумний! Стрибнув, наче заєць, метнувся до поручнів, потім знову на середину мосту. Зигзаг! Ще один!

Побілілі вуста Азарова мимоволі шепочуть:

– Швидше, браток, швидше…

І вже не очима, а якимось надприродним почуттям зафіксувавши стрибок червоноармійця з мосту на насип (юнак не втримався на ногах і мішком скотився вниз), Азаров чимдуж потяг на себе ручку пекельної машинки. Він став на весь зріст і дивився прямо на кулемет, який посилав тепер чергу за чергою просто в нього. Азаров схопився за груди, поточився, не випускаючи з рук машинки, і вже не бачив, як нахилився над ним захеканий червоноармієць.

У чорній імлі раптом сховалося сонце, скрегіт металу прозвучав наче крик. Зник міст, зникли і танки, що мчали по ньому. Розпластавшись, ліг на мертвому Азарові врятований боєць. Ось він підвів голову, глянув перед собою, побачив на бруствері напівзасипаний обпаленою землею бінокль – і в невимовній тузі заридав.

А брудна вода, стривожена вибухом, билася у берег…

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Того пам'ятного року зима дала про себе знати киянам досить рано. Перший сніжок впав опівночі, і зранку, поки все не розтануло, порожні й понівечені вулиці виглядали тихими і мирними, наче і не точилася на них смертельна боротьба, наче не був. окроплений кров'ю кожен камінець і не панували тут горе й страждання.

А надвечір подув холодний вітер, і невеличкий морозець скував калюжі. Сніжинки закружляли знову. Роман, який зібрався з Марією готувати шифровку, з інтересом стежив з вікна за снігопадом. Ось пройшов бруківкою німецький патруль. На чистому сніжку лишилися великі чорні відбитки солдатських чобіт. Патруль обминув афішну тумбу з численними об'явами і наказами; один із солдатів зупинився, повернувся спиною до вітру, щоб розпалити сигарету, і двоє його друзів теж стали, чекаючи курця.

«Наодинці, та ще й надвечір, залишатися бояться», – машинально відзначив цю деталь Роман. Він завжди був спостережливим – служба привчила! Але тепер його зір став особливо гострим. Згадав, як ішов повз пам'ятник Тарасові Шевченку і звернув увагу на те, що сніг на бронзових щоках поета тане. Наче плаче Тарас…

Роман сьогодні багато ходив по місту: треба було декого побачити, зібрати нові дані для радіопередачі в центр, обстежити місце однієї з майбутніх операцій. І почував себе погорільцем, який щойно прийшов на спалену рідну садибу. Ятрилося серце, скипав гнівом.

Особливий гнів викликали німецькі накази та об'яви. Безмежно дратував його нахабний, хазяйський тон гітлерівських директив, невимовну лють збуджували об'яви про численні репресії. Але Роман ясно бачив і дещо інше: страх окупантів перед нескореною радянською землею. Як би не лементували німці про свою силу й «історичну місію», як би не лили кров радянських людей – за усім цим поставав тваринний страх!

Роман довго вчитувався в оголошення міського-коменданта про те, що в'їзд осіб, які не проживають у Києві, суворо заборонений. «Хто прибув до Києва з 20 вересня, повинен негайно виїхати з міста. Хто з поважних причин хоче залишитися в місті, мусить одержати на це дозвіл від коменданта міста. Цей дозвіл видається у відділі перепусток, вул. Комінтерну, 8». Посміхнувшися з приводу того, що ці документи німці збираються видавати на вулиці імені Комінтерну, Роман спитав невидимого німецького співбесідника. «А чого це ви так боїтеся приїжджих?» На іншому папірці категорично повідомлялося, що «… цивільні особи мають право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв.». «Ого, темрява лякає!» – знову всміхнувся Роман.

64
{"b":"254586","o":1}