ЛитМир - Электронная Библиотека

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»- Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»

А втім, хіба в особистій безпеці йото, Дзюби, справа? Він сьогодні зрозумів головне: не по тому шляху йде, якщо хоче бути корисним народові… Марточка, і та зрозуміла, що до чого. А він? І цей капітан… Господар! Що він, до речі, тоді у сороковому ще робив з Дзюбою? Сьогодні не нагадав, а сам уже забув… Тепер пригадав! Цей капітан їздив до нього в сім'ю, розмовляв з ними, потім влаштував побачення йому, Дзюбі, з дружиною і дочкою, а сам пішов… Адже тоді він, Дзюба, цілком щиро вирішив просити помилування у Верховної Ради! Дружина Богдана і Марточка переконали його, примусили повірити, що капітан і справді бажає йому добра… Добра! Еге ж, якби не так! А чом би й ні? Адже він тоді міг просто підвести його, Дзюбу, німецького агента, під розстріл – і край! Але не зробив цього! Чого ж ти сьогодні, телепню, сумніваєшся? Зачекай-но, добродію, а до чого це ти все ведеш? Ну, годі на сьогодні! Треба заспокоїтись. Треба й попрацювати, а то Пауль може так нагримати…

Дзюба взявся за папери, присунув їх до себе. Але що це за нещастя! Наче спеціально, й документи сьогодні йдуть відповідні. Якраз до розмови з капітаном!

Ну, от хоча б цей… Наказ голови міста Києва головам райуправ про необхідність прискорити відправку робочої сили до Німеччини: «Категорично вимагаю…», «Негайно виявити…», «Віддавати під суд…» А от – найцікавіше, точніше, найогидніше: «В паспортах осіб робити помітку «На роботу до Німеччини добровільно», і рядком нижче: «При відправці відбирати хлібні картки». І нарешті: «Встановлюю кожному району таку мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини: Богданівська райуправа – 53, Володимирська – 45, Залізнична – 50, Куренівська – 30, Печерська – 58, Подільська – 70, Софіївська – 63, Шевченківська- 70, Ярославська – 80, Святошинська – 15». Наче не про людей, а про коней! І ти з ними, Дзюбо, разом з іродами! Так ти ж і справді холоп, іуда! І ось останній удар: промова Коха. Кох заявив: «Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ…»

Зрозумів, Дзюбо!? Сам Кох відповідає за тебе капітанові… А ти ще сумніваєшся?

Дзюба закам'янів. Він і не почув голосу. Пауля, який став над ним:

– Що з вами?

Дзюба схаменувся, вискочив з-за столу, виструнчився. А той уважно подивився у вусате обличчя, подав пакета:

– Терміново віднесіть за тією ж адресою!

Дзюба низько вклонився і вийшов.

Наживка майора Міллера

Сіра колона військовополонених повільно втягувалася у ворота табору, що розкинувся на пагорбі біля Дніпра. Неквапно переставляючи натруджені ноги, бійці тоскно дивилися на далекі луки за рікою. Колона розлилася на два струмки, обминаючи дерево й есесівця, який стоїть під ним, широко розставивши ноги.

67
{"b":"254586","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Игры стихий
Обожаю тебя ненавидеть
Человек с двойным лицом
Ромео должен повзрослеть
Вторая жизнь Уве
Двойная звезда. Том 2
Слишком верная жена
Око за око
Магнетические тексты. Как убеждать, «соблазнять» словом и зарабатывать на этом деньги