ЛитМир - Электронная Библиотека

– Про це, – втрутився Роман, – я, до речі, чув.

– Найцікавіше – далі, – продовжував Ковальчук. – При передачі музеїв у відання генералкомісаріату було встановлено, що музеї виділять приблизно 300 картин для прикрашення службових приміщень генералкомісаріату. Спершу йшлося про другорядні твори, але насправді Кляйн дізнався, що вкрадено багато дуже цінних полотен… От і розгорілася сварка! Він хоче їх знайти, а хіба це можливо?

– А ти тут при чому?

– Дещо з краденого справді потрапило сюди. Для мене це ж чистісінький збиток! Я ж ці картини у них купую, а продати не можу. Ховаю до приходу наших! Це ж музейні цінності. З Кляйном я подружився, може, ще щось врятую…

– Обережність, друже. Вони, ці злодії, між собою сваряться, а ти можеш винним опинитись…

– Нічого, на те й щука у річці, щоб карась не дрімав.

Роман підвівся.

– Слухай-но, пане комерсант, чи не даси мені яку-небудь річ? Незручно стільки просидіти в магазині і вийти з порожніми руками…

Ковальчук погрозив пальцем:

– Одні лише збитки! Вже щось запримітив?!

– Та ось бандура в тебе висить. Без діла, думаю. А мені, може, знадобиться.

– Бери, Романе, грай чи даруй – все одно це не ходовий товар…

– І я так думаю.

– Вже йдеш?

– Так, треба. У нас сьогодні вечірка… Тобто нарада.

– Заздрю, друже, що ти не один… Щасти тобі!

Роман хитнув головою, підніс руку, пішов. За кілька хвилин він вже входив у знайомий під'їзд, птахом злетів по сходах і ввійшов у розчинені Жоржем двері до кімнати Рити.

Вона увійшла, несучи каструлю з супом. Весело вклонилася гостям:

– Прошу до столу…

З дивана підвелися Роман і Жорж, підійшли до столу. Роман глянув на білий хліб, масло, консерви, похитав головою:

– Багато живеш. Рита погодилася:

– Ще б пак! Сідайте… Жорж, постав щось веселе. Свято ж!

Жорж почаклував над патефоном, засміявся:

– Чому я не фольксдойч і не сестра героя люфтвафе? І я б так харчувався…

Роман з посмішкою слухав пісеньку. А Рита підтримувала жартівливий тон Жоржа:

– Вміти треба, шановний… Братик мій, хоч і двоюрідний, прислав листа, наче рідній. А взагалі, – вона посерйознішала, – я й не думала, що так швидко вдасться оформити своє німецьке походження. Та й брата знайти!

– Чи не він тебе знайшов? – запитав Роман.

– Схоже на це. Тим краще, значить, я їх цікавлю! От тільки з роботою щось не виходить. Пайок дали, а сиджу без діла.

– Що тобі пропонують? Рита недбало змахнула рукою:

– Запрошують на біржу праці, в міську управу, в редакцію газети… А я не поспішаю, може, щось краще трапиться.

– Треба поспішати, час не жде…

– Знаю. Цими днями буде ясно, можливо, вдасться до коменданта міста влаштуватися…

– Генерала Ебергарда?

– Так, секретаркою. В усякому разі, так я зрозуміла смисл тисячі запитань, якими мене засипали під час останньої розмови в гестапо.

– Хто вів розмову?

– Штурмбанфюрер Санднер.

– Так_ Що ж, це було б чудово.

– Я теж так думаю. Радісної згоди я, однак, не давала, все розпитувала – чи не забагато роботи там буде.

– Не переграй, Рито, – порадив Роман. – Можуть подумати, що ледача.

– Я водночас цікавилась оплатою. Це сподобалось.

– Правильно.

Жорж, який стояв біля вікна, раптом втрутився:

– Хто це приїхав? Він тут живе?

Рита глянула, заспокоїла:

– Так, на залізниці якийсь чин. Улесливий, вже двічі вітався. Правда, потай від дружини.

– Потанцюйте, – порадив Роман, ласкаво дивлячись на друзів.

… Жорж і Рита кружляють у танці, спершу повільно і скуто, потім все швидше і легше. Роман глянув на них з сумною усмішкою, зморшка на його лобі зникла. Молодість! Вже й забули про все навколо, танцюють із задоволенням, а на них же чатує смертельна небезпека! Замислився Роман, потім схаменувся, сухо запитав Жоржа:

– Де Бражник?

– Де ж йому бути? – на ходу відповів Жорж. – Там, де ти наказав: у старого Поліщука зустрічається з Гаєм. Напевно, зараз згадують про тебе…

І справді, коротко поговоривши про Романа, Бражник і Гай в цей час схилилися над маленьким радіоприймачем, міцно притискуючи навушники. Бражник відставив руку з навушником, слухаючи тиху музику на віддалі. З репродуктора линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… І відразу ж – голос диктора:

– Ви слухали передачу радіостанції «Радянська Україна»…

Гай клацнув вимикачем, підвівся.

– Послухаєш рідну пісню, – тихо сказав він, – і здається, немає війни… Жаль, Роман далеко, він любить цю пісню.

– А ви вже й смаки його знаєте?

– Аякже. Що у вас ще до мене?

Бражник звідкись – з нетрів свого одягу – вийняв клаптик паперу, простяг його Гаєві:

– Ця інформація сьогодні передана в центр. Але Роман вважає, що вона потрібна і вам. Список медичних установ та штабів Київської округи.

Гай почитав, сховав папірця.

– Спасибі. Передай Романові: німці готують велику акцію проти підпілля. Можливі облави. Отже, будьте обережні. Ще: вчора відправлено два ешелони на Вінницю.

Бражник, уважно слухаючи, кивнув головою:

– Зрозумів, передам. Прохання Романа: поцікавтеся професором Солоухом. Чи можна йому довіряти? Дуже потрібен Романові.

– Спеціально цікавитись немає потреби. Солоуха я добре знаю, Кіндрат Степанович – наша людина. Без сумнівів. Зустріч його з Романом, якщо треба, влаштуємо…

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Біля входу до опери – мокра від дощу бруківка: По ній повільно ходять німецький солдат і поліцай. Навкруги пусто і тихо.

Грім тарілок в оркестрі. На гальорці припав до бар'єра Роман, жадібно слухаючи арію Кармен. Співала Оксана. І разом з усім залом Роман гаряче аплодував їй. Вона вийшла на авансцену, вклонилася залові, потім ще раз – глядачам у ложі. Роман пильно подивився туди. Там щосили плескав у долоні генерал Ебергард. Він схилився до Санднера, який теж аплодував, але при цьому дуже уважно оглядав Оксану. Санднер посміхнувся, щось відповів генералові.

До своєї кімнати за лаштунками сцени Оксана увійшла збуджена і стомлена. Вона кинула на столик віяло, впала на стілець. Старик гример мовчки глянув на неї, підніс пухівку в руці. Рипнули двері, і на порозі з'явився німецький офіцер. Виструнчився:

– Генерал Ебергард наказав передати вам, фрау…

– О, я вдячна генералові, – Оксана повільно повернулася на стільці, взяла букет квітів.

Офіцер вклонився і вийшов. Цієї ж миті задзвонив телефон. Оксана взяла трубку:

– Рито? Спасибі, що подзвонила. Здається, успішно… Хто приїхав? Брат? Звідки? Герой Варшави, льотчик? Це дуже цікаво… Познайомиш? Ні, я не йду на сцену, зараз відпочиваю, до виходу в мене ще чимало часу… гаразд, обов'язково відпочину!

Вона провела очима гримера і зручніше вмостилася в кріслі. Справді, варто відпочити… З-за стіни глухо долинав шум великого театрального будинку. Фойє в ці хвилини було вщерть переповнене. Офіцери, цивільні німці, трохи місцевої «інтелігенції» – всі вони тиснулися до стін, палили і голосно розмовляли. З верхнього балкончика на них дивився Дзюба. Він і не помітив, як поруч з ним сперся на поручні Роман. Обличчя у нього було зосереджене й суворе. Не дивлячись на Дзюбу, тихо сказав:

– Спасибі за дані про частину «Альфа». І ця подяка не лише від мене… Вам просили передати побажання успіху.

Дзюба, який останнім часом помітно схуд, невесело усміхнувся. Старий ніяк не міг заспокоїтися, кожна згадка про дочку ятрила серце, викликала на очах сльози. Але Романові слова були йому приємні, і він вдячно глянув на нього.

Озирнувшись і впевнившись, що їх ніхто не слухає, спитав:

– Спеціальних завдань не буде?

– Покажіть мені Пауля.

– Тут його немає, він оперою не цікавиться. Думаю, що, як завжди, він у цей час у ресторані «Схід»…

– Нам треба побувати там, хочу його побачити.

– Гаразд.

Вони помовчали, байдуже розглядаючи натовп. Роман непомітно зиркнув на годинника.

72
{"b":"254586","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Зона обетованная
Dragons corporation
Год без покупок
Итак, моя радость…
Классические заготовки. Из овощей, фруктов, ягод
Вечнохудеющие. 9 историй о том, как живут и что чувствуют те, кто недоволен своим телом
InDriver: От Якутска до Кремниевой долины
Все сказки старого Вильнюса. Продолжение
Порядочная женщина