ЛитМир - Электронная Библиотека

Чухаючи щоку, Жорж скоромовкою доповів:

– Міллер повернувся з Берліна. Вчора вночі з квартири на Кузнечній машина відвезла двох чоловік на Печерськ, звідти – на аеродром… Схоже на те, що пташки починають залишати гнізда.

Роман вийняв хусточку, покашляв:

– Так, це випуск школи. Про це ж доповідає і Василь Солоух. Головне: де зберігаються списки підготовлених агентів? І потрібно, не гаючи й дня, поспішати з операцією «Пауль»…

– До операції все готове, хоч сьогодні проводь. Пауля приведе Дзюба…

– Комісар Сенченко не тільки підганяє нас, він і допомагає! У загоні Баті з'явився Гаврилюк. Учора він був у місті.

– Трамвай – це Гаврилюк?

Роман кивнув.

– Ех, Бражника немає… Як потрібен зараз! Що там було на цвинтарі?

Жоржу наче стало холодно, він закутався у рваний плащ.

– Всього я не бачив, помітив лише, як Коршунов застрелив поліцая, а потім побіг у бік ярів… Начебто непоганий хлопець!

– Подивимося ще. Старий Поліщук про нього іншої думки.

– Щось має певне?

– Та ні, але сумнівається…

– Стареча підозрілість. Я сам бачив, як він стріляв у поліцая.

– А може, стареча мудрість? Семен Семенович на своєму віку надивився на людей більше за нас з тобою.

– Ет, психологія. Як на мене, то я вірю лише тому, що бачу, і тому, що людина робить, а не каже… Я на цвинтарі навіть хотів йому допомогти, коли він біг повз мене. Адже у нього нога хвора, я чув, як він скаржився за кілька хвилин до бою…

– Нога хвора? А як він біг?

– Стрибав, наче молоде зайченя, це правда. Але коли в тебе стріляють з трьох боків, і без ноги побіжиш…

– А хто ж тобі дозволяв навіть думати про те, щоб відкриватися? Адже тобі було ясно наказано…

– Коли товариш у біді, Романе, я вважаю…

– Так от, щоб ти надалі не вважав, оголошую тобі догану.

Жорж помовчав хвилину, потім сказав:

– Вибач, Романе. Не подумав я, та й Дуся мене умовляла.

– Умовляла?

– Так. Просила цього Коршунова переправити у загін.

– Зачекаємо. Поки що явка у неї знімається. Отже, операція «Пауль» готова? Проводимо сьогодні ввечері. Ясно?

Він повільно пішов з гірки, даючи проїхати повз себе довгій чорній автомашині.

… У машині їхали Ролінг і Нанетта. Вона злякано поглядала у вікна автомобіля. Ролінг закрив шторки. Нанетта полегшено зітхнула і вела далі:

– Оксана мені довіряє, і дещо вдалося з'ясувати…

– Що? – у голосі Ролінга явно нетерпіння.

– Вона, здається, закохана у якогось Романа. В усякому разі, спитала мене, чи подобається таке чоловіче ім'я.

– Роман? – Ролінг значуще нахмурився, але не подав виду, що його зацікавило це повідомлення. Підкреслено позіхнув. – Які ще чоловічі імена їй подобаються?

– Я розумію, пане Ролінг, все це – дрібниці. Так, жіноче базікання…

– Ні, Нанетто, це цікаво. Далі?

– Вона ще симпатизує якомусь майорові Міллеру, хоче з ним познайомитися.

– Так. – Ролінг насупився ще більше.

– Вона навіть дзвонила генералові, просила запросити на вечерю і Міллера…

– Далі, далі!

– Сьогодні вранці вела зі мною дивну розмову – про почуття до батьківщини, яке властиве кожній порядній людині. Розповіла про… про акцію у Бабиному яру.

– Все?

– Так, пане Ролінг.

– Я задоволений вами, Нанетто, і ми оцінимо вашу старанність. Ваше завдання: усіма способами шукати цього Романа. Пригадайте і дізнайтеся про всіх знайомих Отрадної, шукайте зустрічей з ними, розпитуйте про її друзів і дорогих для неї людей… Шукайте Романа! – Ролінг підніс пальця. – Романа! Це – завдання номер один!

Машина зупинилася біля глухої стіни на тихій вуличці. Нанетта вистрибнула на тротуар. Ролінг задоволено розлігся на сидінні, потер лоба, промовив уголос:

– Гм, Отрадна… – І шоферові: – До генерала Ебергарда!

* * *

У яскраво освітленому Володимирському соборі на сходах товпилися кияни. У руках в усіх – квіти, гілочки зелені. Могутній церковний хор перекривав усі шуми. З'явилася Оксана. Вона йшла у супроводі Ернста, який підтримував її за руку. Обережно ступаючи по підлозі, застеленій зеленню, несла букет білих троянд.

– Навіть не уявляв собі, що цей собор такий великий, – сказав Нагель, оглядаючись навкруги. – А живопис! Я бував у Відні, в уславленому Карлскірхе – навіть порівнювати нічого!

– Так, ви праві, – відповіла йому Оксана, думаючи про щось своє. Вона нервово посміхнулася, намагаючись зорієнтуватися.

Зупинилися біля ікони, прикрашеної квітами. Оксана поклала букет білих троянд, повільно перехрестилася. Трохи позаду з'явився Ковальчук, він теж рушив до ікони з букетом білих троянд…

– Чудовий хор! – захоплено прошепотів Ернст, витягуючи шию.

З «опеля», що під'їхав до собору, вийшли Ролінг і два офіцери.

Ковальчук почав пильно стежити за Ролінгом і за тим, як старанно молилася Оксана. Вона, мабуть, відчувала, що за нею слідкують, бо трохи повернула голову. Згодом в Оксани з'явилося відчуття якоїсь небезпеки. Вона повернула голову у другий бік і побачила під стіною офіцера, який дивився на неї. Тоді Оксана наважилася йти. Не дивлячись на свого супутника, пройшла мимо Ковальчука і на якусь мить стишила ходу. В цей час два офіцери тихенько взяли її під руки.

Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.

Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:

– Хальт!

З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.

– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!

– До війни тут було світло… – спокійно зауважив Дзюба.

Пауль гнівно глянув на свого супутника:

– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?

– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.

Пауль відверто нервував:

– Ще так і на міну напорешся!

– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.

І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.

У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.

Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.

… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:

– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.

Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:

– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?

Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.

– У нас немає часу! Відповідай!

– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!

– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!

Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:

– Що вам треба?

– Повторюю: що трапилося з підпільником?

– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.

– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.

– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…

– Розстріляно. Але я…

Роман нахилився до Пауля:

– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?

84
{"b":"254586","o":1}