ЛитМир - Электронная Библиотека

… Василь відчинив дверцята сейфа, обережно почав перебирати папери.

Натрапивши на один, невимовно зрадів. Швиденько підсунув стілець, почав гарячково переписувати…

А внизу в цей час біля під'їзду Стефанська розмовляла з сусідкою. Коли вже попрощалася і почала підніматися сходами, та знову її покликала. Саме в цей час підійшов Дзюба. Він церемонно підняв капелюха:

– Добрий день, Юліє Йосипівно! Я до вас.

– Ну що ж, ходімте.

Дзюба узяв її під руку.

Десь на восьмій сходинці Стефанська зупинилась, взялася за серце.

– Чого ви так поспішаєте, пане Дзюба? Я так швидко не можу…

– То неправда, пані! – чемно посміхнувся Дзюба. – Я у ваші роки ще не скаржився на серце!

Стефанська грайливо погрозила йому пальцем, рушила далі.

Двері відмикала довго. Коли зайшли до кімнати, сказала:

– Шефа немає, зачекайте.

… Підійшла до Василя, покуштувала крем. Скривилася:

– Малувато! Треба ще збивати… О, та ви зовсім мокрий! – здивовано помітила вона.

Василь винувато витирає вільною рукою лоба. Позаду всміхнувся Дзюба:

– Старається хлопець!

Загадка паперових смужок

Розкидані речі, поламане дитяче ліжко, зірваний із стіни килимок – такий вигляд мала квартира Дусі Миколенко. Серед цього безладдя стояв старий Поліщук, важко зітхав. У його руках був «Кобзар» і стара, обшарпана лялька з відірваною рукою. Поліщук повернувся і, важко пересуваючи ноги, мовчки рушив до себе.

Він сів у своєму будиночку, замислився. У вікно заглянув Жорж:

– Здрастуй, батьку!

Поліщук здригнувся, але Жоржеві не відповів нічого. Лише показав поламану ляльку. В його очах з'явилися сльози.

Жорж швиденько вліз у вікно, підійшов.

– Це вони від злості… – заспокоїв старого Дудкін. – Я ж ще вночі Дусю з дітьми вивіз, не турбуйся, Семене Семеновичу.

– Синку… – розчулено почав Поліщук, але Жорж не дав договорити:

– Є Романів наказ.

Раптом він зупинився, прислухався. Потім обережно виглянув у вікно.

– Хтось до тебе, Семене Семеновичу.

Старик метнувся до дверей у внутрішню кімнату, розчинив їх Жоржеві:

– Мерщій сюди, синку.

І в ту ж мить, як за Жоржем зачинилися двері, до кімнати ступив Петер у легкому плащі. Він повільно роздягнувся і лишився перед Поліщуком у новенькому мундирі молодшого офіцера СС – унтерштурмфюрера. Посміхнувся. Поліщук мовчки глянув.

– А що, не впізнаєш Коршунова? – засміявся Петер. – Приймай волзького гостя, старий дурню! – сказав він і по-хазяйськи сів на стілець.

– Сідай, Степане… – мовив старий, виявляючи запізнілу ввічливість. – Чи як там вас тепер звати?

– Унтерштурмфюрер СС Герберт Зайдлер. Зрозумів?

Поліщук ще якусь мить мовчки дивився на Петера, потім почав тихенько сміятися. Петер здивувався:

– Вперше бачу, щоб людина у твоєму становищі… сміялася!

Поліщук перестав реготати, потім знову залився сміхом.

– Слухай-но, старий. Я прийшов сюди не веселитися! І тобі, помічникові більшовиків, радив би поводитися скромніше!

– Мені? – Поліщук вийшов на середину кімнати, став перед Петером: – А де ти був, коли я у серпні сорок першого під бомбами тут чекав війська фюрера? Га? Де ти був? У Берліні сосиски їв?

– Зачекай… – Петерові очі округлилися.

– Не чекатиму! Де ти був, коли я генералові Ебергарду доповідав про більшовицьку пропаганду у моєму домі? Га? Ти на зустріч з партизанами ходив? Кому ж ти служив? Більшовикам чи нашим визволителям?

Петер розлючено вдарив кулаком по столу.

– Ти… ти дивись!

Поліщук теж грюкнув:

– На горло мене не візьмеш! Ось доповім генералові, що ти мене ображаєш, він тебе вижене в шию.

Петер, зрозумівши, що «спектакль» не вийшов, миролюбиво сказав:

– Ну, досить галасу. Я радий, що помилився. По ділу прийшов, не сваритися. Хотів просити допомогти нам, а якщо ти свій – тим краще… Твоя сусідка, Дуся, знає підпільників. Куди вона поділася?

– Звідки ж мені знати? Я на дачі ночував!

– Якби її знайти, ми б з тобою всю цю… – Петер крутнув коло шиї пальцем.

– Так, це нитка добряча, – погодився старий. – Приходь до мене завтра на дачу, поговоримо.

Петер ретельно натяг плащ на свій мундир, вийшов.

Поліщук важко сів на табурет, жадібно вдихнув повітря. Він стомлено глянув на Жоржа, потер груди біля серця.

– Чув, синку? Хіба це для мене? Серце ж не те, що раніш…

– Спасибі, батьку. – Жорж ласкаво обійняв Поліщука. – Спасибі за мужність, за розум, за все! Сьогодні ж доповім Роману.

… День згасав. У кімнаті Марії Голубенко за столом сидів Роман, розглядаючи малюнок. Марія в цей час складала речі в чемодан.

– Ти не помилилася? Смужечки було наклеєно саме так?

– Романе, вчетверте кажу: саме так…

– А може, так? Тоді все було б ясно. Так, навчання. Точніше: Міллер задоволений навчанням. А далі чомусь: повернуся незабаром! Звідки? Не розумію…

У двері постукали. Роман сховав малюнок, Марія підійшла, відчинила. На порозі стояв Дзюба.

– Доброго здоров'я! – сказав він, витираючи пишні вуса. – Прийшов сюди за крайньою необхідністю. Важливі новини.

Роман підвівся.

– Сьогодні вночі Солоух летить на той бік.

– До нас?

– Так, на радянську землю. Ледве встиг мені сказати. А для Марії велів передати: ванна кімната, правий Куток, друга червона плитка від стіни.

– Устиг… – прошепотів Роман.

У цю мить вдалині пролунав сильний вибух. Роман підвів голову, поглянув на годинника, усміхнувся:

– Б'юся об заклад, що це Жорж салютує Василеві Солоуху!

* * *

У яскравому сонячному промінні стіни Видубецького монастиря здавалися особливо старими. Ховаючись у тіні древніх будівель, йшов Жорж. З ним був і юнак-поводир. Вони спустилися у підвал. Там на ящику сидів Гаврилюк. Поруч з ним літній робітник акуратно наповнював сумку від протигаза плитками толу. Жорж якусь мить спостерігав за цим, потім сказав:

– Поспішайте. Обідня пора надходить.

Гаврилюк поклав зверху на тол картоплю, ретельно п розрівняв. Зваживши на руці сумку, звернувся до Жоржа:

– Може, я теж з вами?…

– Непогано придумав, – іронічно відповів той. – Твої фото німці тільки у газетах не друкували, а так, вважай, у кожного поліцая є. Ось поглянь, Дзюба передав.

Гаврилюк узяв фото, сумно похитав головою. Жорж засміявся:

– Тридцять фріців з трамваєм, – йому, бачте, мало! Спасибі, братику, за тол, давайте шнур.

Він неквапно перемотав на руці довгий шнур, сховав у сумку. Уважно поглянувши на друзів, тихо сказав:

– Сядьмо…

Здалеку долинув паровозний гудок. Підпільники підвелися і рушили по стежці.

Залізничний міст через Дніпро, до якого вони незабаром підійшли, був щойно відремонтований після нальоту. Подекуди рейки лежали просто над залізним мереживом ферм, і звідси, з великої висоти, сірі дніпрові хвилі здавалися зовсім спокійними. Свіжі дошки виблискували смолою, під ногами шаруділи стружки. На початку мосту лише невеличка зенітна площадка мала пристойні поручні. На них сидів німецький єфрейтор, грав на губній гармошці.

Назустріч робітникам, які йшли на обід, крокував літній робітник з сумкою від протигаза. За ним обережно переступав Жорж з поводирем. Поліцай, який стояв попереду єфрейтора, тицьнув рукою: покажи, мовляв. Робітник байдуже відкрив сумку, показав кілька картоплин. На робітника ззаду наткнувся невидющий Жорж, почав хреститись. Ліниво загарчала вівчарка, що грілася на сонці поряд з єфрейтором. Жорж злякано відсахнувся, потиснув хлопчика до себе. Поліцай, байдуже штрикнувши пальцем в сумку, махнув рукою:

– Проходьте!

Тримаючи перепустки, робітник, Жорж і поводир попрямували далі.

Вівчарка підвела голову, неспокійно повела вухами. Почувся гуркіт поїзда. Поліцай підняв руку, заборонив прохід кільком робітникам, що йшли позаду.

86
{"b":"254586","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Земля случайных чисел
Ведьмак (сборник)
Египет без вранья
Скрытые манипуляции для управления твоей жизнью. STOP газлайтинг
Спаситель и сын. Сезон 3
HTML и CSS. Разработка и дизайн веб-сайтов
Поцелуй под омелой
Баудолино
Свой среди чужих