ЛитМир - Электронная Библиотека

– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.

– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?

Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:

– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…

Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:

– Що ж робити?

– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…

Втрутився командир партизанського загону:… – Одужаєш, візьмеш команду підривників, діла багато є…

Але Жорж заперечно похитав головою.

– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?

Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:

– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?

– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.

– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.

Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:

– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!

Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив:

– Спокійніше. Всі ми хочемо допомогти Романові, і все для цього зробимо, якщо тільки… Якщо тільки не пізно! Ну, друже… так тобі, здається, казав Роман?

Шкода лише квітів…

І знову постала перед очима знайома Кузнечна вулиця, будинок, широкі мармурові сходи… Усім серцем зненавидів Василь Солоух це звіряче кубло. Але ж скільки своїх сил залишив він тут, яку жорстоку науку життя й боротьби пройшов під оцим склепінням! Він поволі рушив угору, дивлячись під ноги. На знайомій площадці зупинився, глянув на віконце ванної кімнати. І задоволено усміхнувся: паперових смужок не було. Отже, Марія таки забрала зошит!

Ця усмішка не зійшла з його обличчя і тоді, коли Василь обережно постукав і вклонився здивований Стефанській. Зайшовши, сів на стільця, зняв шапку й пильно глянув на неї.

– Чого… Чого ви посміхаєтесь?

– Радий, що дістався до… рідного дому. – Його обличчя стало жорстоким. Він владно наказав – Доповідайте шефові! З'явився.

– Звідки?

– Звідки, де мене вже немає…

Він байдуже простежив за Стефанською і поринув у спогади про Москву, про зустрічі з Сенченком. Що він зараз робить? Про що думає? Чи згадує його? І на душі стало тепліше: звичайно ж, згадує! Він пам'ятає про кожен їхній крок, він глибоко цінує їхню роботу і боротьбу, так само, як усі там, що за вогняною лінією фронту…

А все ж таки цікаво: що робить Сенченко в цю хвилину?

… А Сенченко в цей час стояв біля карти й дивився на Марію.

– Так, мені ясно. До речі, школа Міллера вже знімається з місця. Скоро Київ буде нашим!

– Оце ще лист… Роман велів передати вам. – Марія подала конверт.

Вона повернулася на стільці й почала прислухатися до гучномовця, звідки долинало зведення про бої на підступах до столиці України.

Сенченко сів. Прочитавши Романового листа, глибоко замислився. Потім підвівся. Підвелася й Марія.

– Спасибі вам, Маріє. Ми високо цінуємо вашу роботу, пишаємося відвагою. – Сенченко казав це, думаючи, як повідомити Марії страшну звістку.

– Це все Роман і товариші… – зніяковіла Марія.

Піднявши високо голову, Сенченко наважився:

– Роман за виняткову мужність представлений до звання Героя Радянського Союзу… – і після невимовно важкої паузи додав: – Тільки, на жаль, посмертно…

Марія важко сіла, її очі сповнилися слізьми. Голосно й гірко заплакала.

З гучномовця зазвучала урочиста мелодія…

І ця ж мелодія зазвучала в кімнаті, де за столом сидів Міллер. Він щось нотував, мимохіть відстукуючи пальцями такт. Очевидно, слухав зведення і тому не виключав приймача.

Перед ним стояла Стефанська, слухаючи передачу, вона морщилась. Міллер простягнув їй пакет.

– Прошу вас, негайно передайте штурмбанфюрерові Санднеру.

– Слухаю.

– Більше б нам таких, як Солоух, – мовив далі, потираючи підборіддя. – Він повернувся з цінними даними і здобув їх з власної ініціативи. Розумієте, що це значить?

Він змушений підвищувати голос, бо музика продовжувала гриміти. Але Міллер цього не помічав. І тільки тоді, коли вловив погляд Стефанської, різко натиснув кнопку. Витримка раптом його зрадила. Він сердито закричав:

– Так, саме так! І відступ ще нічого не означає для нас з вами! Готуйтеся до від'їзду з Києва. Тимчасового! Працюватимем там, на заході, до останнього подиху…

Він не встиг закінчити фрази – схопився за бік і застогнав. Важко сівши, прислухався до далекого, але й водночас такого близького і страшного ревіння гармат. Чужих, ворожих гармат!

* * *

У ярочку, на поваленому дереві, сиділи двоє. То були Василь Солоух і Жорж.

– Невідомо, коли точно їдемо. Міллер мною дуже задоволений, взірцем для всіх представляє…

Жорж подивився на нього. Очі його були суворими, обличчя – схудле, чоло прорізали глибокі зморшки. Він обережно склав у розібрану палицю якісь папери, повільно нагвинтив ручку.

– Дивися, будь обережним. Дані передаси баронові Мантейфелю. Пароль той самий, що і з Дзюбою.

– Баронові Мантейфелю? – дивувався Василь. – Ніколи б і не подумав! Тепер розумію, чому він у такій дружбі з Міллером. Днює там і ночує.

– Це наша людина… – Потім додав: – Усіх останніх операцій не перелічуватиму, а ось про ліквідацію цієї гниди – редактора націоналістичної газетки, – скажеш… Учора притиснув до нігтя. Стала в нагоді самогонна явка, над якою раніше всі посміювались. Він, пес, страшенно любив первак… Передай також, що вітаміни, які ми зберігали в зоопарку, втрачені: Синька таки взяли фріци…

Дудкін глянув на годинника, заспішив.

– А тепер, друже, йди звідси. У мене зараз важливе рандеву. – В його голосі Василь уловив якийсь незрозумілий йому смуток. – Іди, Васильку. І бажаю тобі великого успіху. А ще – бережи себе, дочекайся наших…

Махнувши рукою, він повернувся. Василь повільно попрямував у протилежний бік. Його мозок свердлила думка: «Чого він такий смутний? Часом не хворий?»

«Що це зі мною? – запитав себе Жорж, ідучи схилом до далекої дачі. – Замість того щоб підбадьорити хлопця, засмутив його своїм настроєм… Роман би так не зробив. Коли Оксана загинула, він нас підбадьорював і підтримував. А сам же страждав. Але ж це був Роман, і таких, як він, більше немає», – заспокоїв свою совість. Він не міг навіть самому собі признатися, що страшенно втомився, що ще не очуняв після рани, що втратив смак до жарту й пісні, гострого слова і сміху, що після втрат останніх місяців дуже змінився…

Ще здаля помітивши сутулу постать старого Поліщука, поспішив йому назустріч. Після смерті Романа Дудкін з особливою ніжністю ставився до кожного свого побратима по підпіллю. А до цього старика – особливо. Бо любив його розум, чесність і відданість їхній спільній справі.

Поліщук підняв капелюха, поздоровався. Досвідченим оком відзначив і подертий костюм завжди акуратного Жоржа, і хворобливий вигляд… Тому і спитав:

– Ти здоровий, синку?

– Що зі мною станеться? – відмахнувся той.

– Не подобається мені твій вигляд. Ти б відпочив.

– Ось прийдуть наші, тоді…

– Як у тебе справи?

Старий глянув на годинника, свиснув:

– Генерал уже снідає…

– То пішли…

Поліщук зупинив його рукою:

– Одного гостя чекаю… Хочу до компанії з генералом.

– Що за один?

– Так, знайомий полковник, – скромно відповів Поліщук і хитро всміхнувся. – О дев'ятій обіцяв бути. А ось і він…

З «мерседеса» вийшли полковник і його ад'ютант, пішли в сад. Поліщук з інтересом знову глянув на годинника.

91
{"b":"254586","o":1}