ЛитМир - Электронная Библиотека

– Хвилинку, бароне.

Незабаром він вийшов з невеличким портфелем. За ним – фельдфебель, Стефанська і Василь Солоух з валізами. Мовчки пішли до невеличкого автобуса, що стояв осторонь. Міллер сів у авто, помахав рукою. Повернувшися до Ковальчука, задумливо поділився:

– Отак завжди в житті, бароне… І знову все спочатку!

– Ви про що, майоре? – запитав Ковальчук, уважно стежачи за тим, як солдати вносили з великої будівлі пакунки паперів, важкі сейфи. Евакуація Києва була в розпалі.

– Про роботу… – глухо пояснив Міллер, потираючи підборіддя.

– Так. І в мене, на жаль, теж. Ви ж казали мені колись, що я поганий комерсант. От я й прогорів у Києві. Може, пощастить деінде…

Міллер мовчки глянув на свого сусіда. У нього так і вертілося на язиці: «Рейх рушиться, а в тебе збитки в голові!» – але байдуже заспокоїв:

– Не сумуйте, бароне. Ваша комерція – це, зрештою, дрібниці. Відновите все, аби здоров'я.

Ковальчук слухав Міллера і дивувався: незвичний тон у цього самовпевненого, пихатого розвідника! Допекло, значить… Він розмірковував над почутим, хоча зовні зображував пригніченого фінансовими справами ділка. І, замислившись, мало не пропустив автомашину, що мчала назустріч. В останню мить Ковальчук побачив у ній Санднера й Нанетту.

Санднер теж помітив їх, але зробив вигляд, що надто зайнятий розмовою.

Між ними й справді точилася розмова.

– Ви, – Санднер глянув через плече, – багато зробили для нас, Нанетто. Збирайтеся, поїдете сьогодні ж із Києва. Будете в розпорядженні майора Міллера.

Нанетта не приховувала своєї радості:

– О, як я вдячна вам, пане штурмбанфюрер!

Машина зупинилась. Санднер, посміхаючись, відчинив Їй дверцята. Вже виходячи, Нанетта запитала:

– А сліпий? Адже я…

– Не турбуйтеся, він під наглядом…

Голосно загула сирена, вдарили зенітні гармати. Від'їжджаючи, Санднер нагадав:

– Через годину за вами заїдуть…

Нанетта, поглядаючи на низьке хмарне небо, побігла до будинку. Піднялася сходами, довго крутила ключа.

Одразу ж кинулась до шафи, почала жбурляти в розкритий чемодан плаття. Потягла до себе шухлядку, з неї випав великий альбом.

Нагнулася, щоб його підняти, й оніміла: з-за портьєри виглядав стоптаний чоловічий черевик.

За вікном гримнув вибух, вітер рвонув портьєру. Нанетта жахнулася і впала перед Гаврилюком на коліна.

– Не вбивайте, молю вас…

– Вмерти ще встигнеш. Спершу розкажеш, як і що…

Що побачив Жорж

На Володимирській гірці холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям, здував його до великої ріки.

Над прірвою, зіщулившись від пронизливого вітру, тупцював Заремба. Поряд – кілька німецьких офіцерів у теплих шинелях з хутряними комірами. Серед них – Санднер.

А перед ними, обличчям до Дніпра, стояв роздягнений до пояса Жорж Дудкін. Його очі були спрямовані туди, куди вітер жбурляв сухе листя, звідки спливало бліде, холодне сонце… Обірвалися для Жоржа нескінченні допити в гестапівському казематі, відкричав йому все, що тільки міг, Санднер. Тепер – кінець.

… Жорж зовні був спокійний. Він пильно вдивлявся у далекий виднокрай за Дніпром. Що ж він там побачив? Василь Солоух розповідав Жоржеві чимало цікавого захоплюючого про рідну Червону Армію, яка зараз насувалася зі сходу. Он шугонула блискавка просто по землі, за нею друга, третя… Струсонув землю залп «катюш», розжарені кулі злетіли над холодними осінніми хвилями Дніпра. Гойднулися човни і баркаси, вщерть заповнені бійцями. На бортах – похапцем написані слова: «Вперед, на Київ!» Низько над водою, над човнами, баркасами й плотами метнулися червонозоряні штурмовики, прокладаючи собі шлях вогняними трасами кулеметних черг…

Дарма що зараз хвилі Дніпра були ще пустельні, що мовчав протилежний берег. Жорж ясно уявив картину, яка виникне тут через кілька днів… І він знав, що ця вирішальна атака буде такою ж неминучою, як неминуче піднесеться зараз у зеніт це зимове сонце. Воно холодне для гітлерівців. А його, Жоржа, сонце зі сходу пестить своїм промінням, додає йому сил і спокою, підбадьорює і вітає. Бо це ж своє, радянське сонце!

Ззаду почувся сердитий голос Санднера.

– Йди, – наказав він Дудкіну.

Жорж обережно ступив. Рано, німцям дізнаватися про те, що він не сліпий! Обличчя йому було підняте вгору, невидющі очі спрямовані вперед. Поволі рушив далі. За кожним його кроком напружено стежили Санднер, офіцери й Заремба. Санднер Спробував посміхнутися:

– Це не ваші жалюгідні перевірки з вогнем та іншими дрібницями, гауптштурмфюрер, – кинув він молодому офіцерові. – Зараз ми точно дізнаємося, чи справді він сліпий. Ей, ти, партизан, швидше, швидше! – заволав він навздогін.

Заіскрилися живі, схвильовані Жоржеві очі. Померкли Санднерові, який мимоволі лічив тверді кроки підпільника. Тільки невидющий може так спокійно йти на вірну смерть! Чи навпаки… Хіба вперше бачить Санднер таких більшовиків?

Заплющив від страху свої очі Заремба. Заніміли офіцери. Ще крок… Ще… Ось і край безодні. Санднер не витримав.

– Стій!

Жорж стишив на мить ходу, повернувся і розсміявся у збожеволілі обличчя. І знову повернувся на схід. Так само прямо, як завжди крокував по життю, як пройшов він свій сьогоднішній скорботний шлях, відміряв він останній метр по рідній, сплюндрованій ворогом землі…

* * *

І здається мені, що саме тоді метнулась назустріч героєві стріла нинішнього пам'ятника Вічної слави.

У відблиску його незгасного полум'я видно тих, хто лишився живий. Схиляється біля пам'ятника літня жінка – Марія Голубенко. За нею стоїть сивий Ковальчук. Кладе квіти Василь Солоух. Сумно дивиться на полум'я генерал Сенченко, обережно підтримуючи старенького Семена Семеновича Поліщука.

Сутеніє… Спалахує низка вогнів над Дніпром. Розквітають різноколірними вікнами білокам'яні квадрати нових будинків. Полум'яніє спалахами реклами і сліпучими автомобільними променями святковий вечірній Хрещатик.

Над містом сяють вогні.

Київ, 1965-67

ПОЄДИНОК

Повість

Опівнічні стежки - _2.jpg

Частина перша

Розшуки диявола

Це був рік, коли наша країна почала відбудовуватися після тяжкої гітлерівської навали.

Це був рік, коли у багатьох країнах Західної і Центральної Європи піднімались на боротьбу за кращу долю, за краще життя трудящі.

Це був час, коли пам'ять людей горіла свіжим вогнем ненависті до катів, що не понесли заслуженої кари за кров мільйонів загиблих, і волала правосуддя.

Важкий це був рік. Перший післявоєнний, коли тільки складалися карти суверенних країн Європи.

1

Генерал Романченко задумливо в крутнув у руках гостро підструганий олівець, час від часу поглядаючи на офіцерів, що сиділи перед цим. Старший з них, начальник слідчого відділу підполковник Василенко, здавалось, байдуже стежив за рухами начальника. Лейтенант Зарудний, навпаки, напружено слухав генерала, нотуючи щось у блокноті.

Він був ще молодий і не навчився, як Василенко, за зовнішнім спокоєм приховувати почуття.

Генерал помітив і тремтіння олівця в руці лейтенанта, і міцно стиснуті губи, і радість за велике довір'я, що хлюпала з лейтенантових очей.

«Зовсім ще хлопчисько, – подумав Романченко. – Та рекомендує Василенко… А втім…»

І Романченко знову замислився. Ніби вгадавши вагання генерала, Зарудний порушив мовчанку:

93
{"b":"254586","o":1}