ЛитМир - Электронная Библиотека

В садку Томмі й Анніки таких дерев було негусто, та й мама боялася, що діти впадуть і розіб'ються. Тому вони не часто мали змогу лазити на дерева. А тепер Пеппі сказала:

— Ану вилізьмо на цього дуба!

Томмі зрадів і відразу зіскочив з хвіртки. Анніка трохи повагалася, та коли побачила, що на дубі багато сучків, за які можна триматися, вирішила й собі спробувати.

За два метри від землі стовбур розгалужувався іі утворював зручне місце, ніби курінь. Скоро вже всі троє сиділи в тому курені, а над ними здіймалася могутня крона дуба з густим зеленим листям.

— Давайте нап'ємося тут кави! — сказала Пеппі. — Зараз я злізу й зварю її.

Томмі й Анніка заплескали в долоні й загукали:

— Браво!

За кілька хвилин Пеппі принесла кавник. Булочки вона спекла раніше. Вона стала під дубом і почала кидати нагору чашки. Томмі й Анніка ловили їх. Із трьох чашок дві влучили в стовбур і розбилися. Але Пеппі не зажурилася, а зразу ж побігла замінити розбиті чашки. Потім вона почала кидати булочки, аж вони замигтіли в повітрі. Булочки принаймні не розбилися. Нарешті вона вилізла й сама на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершків вона налила в пляшку, а цукру взяла в коробку.

Томмі й Анніці здавалося, що вони ще зроду не пили такої смачної кави. Їм не часто випадало пити каву, хіба тоді, коли вони були в гостях. Але й тепер вони були в гостях. Анніка вилила трохи кави в пелену. Спершу їй було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то пусте.

Коли діти випили каву, Пеппі покидала чашки в траву.

— Я хочу перевірити, чи з міцної порцеляни роблять тепер посуд, — мовила вона.

Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника відпав тільки носик.

Пеппі як сиділа, так і подерлася вище.

— Ви бачили таке! — раптом гукнула вона. — В дереві дупло!

І справді в дубі було велике дупло, якого досі діти не бачили крізь листя.

— І я полізу глянути на дупло! Добре, Пеппі? — сказав Томмі, але не одержав відповіді. — Пеппі, де ти? — занепокоєно гукнув він.

І почув голос Пеппі, але не згори, а знизу. Він звучав так, ніби долинав з-під землі.

— Яв стовбурі! Дупло сягає аж до землі. В дірочку тут видно кавник на траві.

— А як ти вилізеш? — злякалася Анніка.

— Я ніколи звідси не вилізу, — мовила Пеппі. — Сидітиму тут до пенсії. А ви будете кидати мені їжу в дірку. П'ять-шість разів на день.

Анніка заплакала.

— Не плач, не тужи, — сказала Пеппі словами пісні. — Лізьте краще сюди і будемо гратися у в'язнів, що гинуть в підземеллі.

— Я нізащо туди не полізу, — мовила Анніка й відразу злізла з дуба — далі від небезпеки.

— Гей, Анніко, я бачу тебе в дірочку! — гукнула Пеппі. — Не наступи на кавник! Це старий, порядний кавник, який ніколи нікого не образив. Він не винен, що залишився тепер без носика.

Анніка підійшла до дуба і крізь маленьку шпарку побачила кінчик пальця Пеппі. Це її трохи втішило, але вона все-таки була схвильована.

— Ти справді не можеш вилізти, Пеппі? — спитала вона.

Палець зник, і не минуло й хвилини, як голова Пеппі з'явилася вгорі над дуплом.

— Може, й вилізу, як дуже захочу, — сказала Пеппі, розгортаючи руками листя.

— Коли звідти так легко вилізти, то й я хочу трохи побути в підземеллі, — сказав Томмі, що все ще сидів на дереві.

— Знаєте що? Принесімо сюди драбину, — запропонувала Пеппі.

Вона виборсалася з дупла й стрибнула на землю. Тоді побігла по драбину, витягла її на дуба і всунула в дупло.

Томмі кортіло якнайшвидше забратися вниз. Та виявилося, що це не так легко, бо до дупла було високо. Але Томмі сміливо побрався стовбуром угору і зник у темному дуплі. Анніці здавалося, що вона його більше ніколи не побачить. Вона зазирнула в дірочку.

— Анніко, тут так гарно! — почувся голос Томмі. — Лізь сюди! Це нітрохи не страшно, бо є драбина. А як ти сюди залізеш, то більше не захочеш гратися ні в що інше.

— Справді?

— Ось побачиш! — сказав Томмі. Тоді Анніка знов полізла на дуба, хоч у неї тремтіли ноги, і за допомогою Пеппі дісталася до отвору. Вона аж здригнулася, побачивши, як там темно всередині. Пеппі взяла її за руку й почала підбадьорювати.

— Не бійся, Анніко! — гукнув зсередини Томмі. — Я бачу твої ноги і спіймаю тебе, якщо ти падатимеш!

Проте Анніка не впала, вона щасливо спустилася до Томмі. Слідом за нею злізла й Пеппі.

— Правда, тут чудесно?

Анніка не могла не погодитися з братом. І виявилося, що в дуплі не так уже й темно, бо крізь потрісканий стовбур туди пробивалося світло. Анніка підійшла до однієї шпарки й припала до неї оком. І також побачила кавник у садку на траві.

— Це буде наш сховок, — сказав Томмі. — Ніхто не знатиме, що ми тут. А коли хтось шукатиме нас, ми стежитимемо за ним у шпарку І будемо сміятися з нього.

— Або візьмемо прутика, просунемо його в шпарку і будемо шпигати кожного, хто наблизиться до дуба, — додала Пеппі. — Хай думають, що це привид.

Ця ідея так їх розвеселила, що вони почали галасувати, обіймати одне одного. Але тієї миті почулися удари гонга: Томмі й Анніку кликали на обід.

— От шкода, треба йти додому, — сказав Томмі. — Але ми прийдемо сюди завтра, зразу після уроків.

— Приходьте, — мовила Пеппі.

І діти вилізли драбиною вгору — перша Пеппі, потім Анніка, а останній Томмі. Тоді спустилися на землю — перша Пеппі, тоді Анніка, а останній Томмі.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОГУЛЯНКУ

— Сьогодні ми не йдемо до школи, бо в нас санітарний день, — заявив Томмі, прийшовши до Пеппі.

— Що? Знов кричуща несправедливість! — вигукнула Пеппі. — Чому в мене немає санітарного дня, хоч він мені дуже потрібен? Гляньте, яка в кухні підлога! Та, зрештою, коли добре подумати, — додала вона вже весело, — то її можна вимити й без санітарного дня. Я саме лаштуюсь мити її без санітарного дня, і хай-но мені хто стане на заваді! Сідайте на стіл і не плутайтесь під ногами.

Томмі й Анніка слухняно вилізли на стіл, пан Нільсон також стрибнув до них і вмостився спати в Анніки на колінах.

Пеппі нагріла великий казан води й вилила її просто на підлогу. Тоді скинула свої великі черевики й поставила їх рівненько на хлібинцю. Далі поприв'язувала до ніг щітки й почала їздити по підлозі, розбризкуючи воду.

— Коли я мию підлогу, мені здається, що я чемпіонка світу з фігурного катання, — мовила вона і підняла так високо ліву ногу, що відбила щіткою клапоть абажура з лампи. — Принаймні спритності й грації мені не бракує, — додала вона й перестрибнула стілець, що стояв їй на дорозі. — Ну все, тепер підлога чиста, — мовила врешті вона й повідв'язувала щітки.

— Тя не будеш її витирати? — здивувалась Анніка.

— А навіщо? Нехай сохне на сонечку. Вона не застудиться, якщо буде рухатися.

Томмі й Анніка злізли зі столу і обережно, щоб не замочити ніг, вийшли надвір.

З чистої, по-осінньому прозорої блакиті світило сонце. Такого вересневого дня аж тягне піти в ліс, і Пеппі запропонувала:

— А що як ми візьмемо пана Нільсона й підемо на прогулянку?

— Чудово! — зраділи Томмі й Анніка.

— Тоді біжіть додому й спитайте в мами, чи вона вас пустить, а я тим часом приготую кошик з їжею.

Томмі й Анніка помчали додому й швидко вернулися назад. Пеппі чекала на них біля хвіртки. В одній руці вона тримала палицю, а в другій — кошик з їжею. На плечі в неї сидів пан Нільсон.

Спершу діти пішли по шосе, потім звернули в гайок на стежечку, що вилася поміж березами й ліщиною. Так вони дійшли до огорожі, за якою починався ще кращий гайок. Але перед огорожею стояла корова і, видно, й не думала сходити їм з дороги. Анніка крикнула на неї, Томмі відважно підступив ближче й хотів її прогнати, але корова не зрушила з місця, тільки дивилася на дітей великими коров'ячими очима. Щоб покласти цьому край, Пеппі поставила кошик на траву й штовхнула корову так, що та помчала в кущі.

— Яка вперта може бути корова! — сказала Пеппі й перестрибнула через огорожу. — І що з цього виходить? Що всі вперті — корови! Не інакше.

7
{"b":"254657","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Бяка
Легенды «Вымпела». Разведка специального назначения
Лестница Якова
Финансист
Как написать книгу, чтобы ее не издали
Дикарь
Двериндариум. Мертвое
Награда для генерала. Книга первая: шепот ветра
Вредная девчонка исправляется