ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Що і в кого він украв? — запитав Максим.

— Ось, гроші в дівчинки, — кивнув міліціонер на потерпілу.

— Коли?

— Півгодини тому.

— Уже помилка. В цей час Денис був поруч із нами, — враз він запнувся, розгублено глянув на дівчат. — Він же стояв поруч, правда?

— Ми не бачили, — майже хором відповіли Мавка і Оксана. — Точніше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою...

— Все одно! — вперто вів своє Максим. — Ви ж не думаєте, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хіба він взагалі може когось пограбувати? Дівчинко, як це сталося? Ти не помилилася?

Оля нічого не відповіла, лише опустила голову.

— Досить! — не витримав вусатий міліціонер. — Тут, серед площі, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у відділення, там поговоримо! Є свідки? Хтось бачив, як це сталося?

Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знітився, щось пробуркотів і посунув геть від місця пригоди. Кирпатий тато Олі рішуче взяв дівчинку за руку.

— Знаєте, тут справді треба розібратися. Моя донька впізнала свого кривдника, але все це чим далі, тим гірше. Ходімо до відділення.

— Він справді не місцевий? — запитав міліціонер у Максима. — Хтось дорослий узагалі з вами є?

— Моя мама! — дзвінко вигукнула Мавка. — Я знаю, де ваша міліція, і ми туди зараз прийдемо з нею! Денисе, тримайся! Максиме, ти з ним?

— Ніхто з ним не піде! — заявив міліціонер. — Приводьте когось із дорослих, тоді будемо розмовляти предметно.

Легко сказати — тримайся. Протриматися складніше. Тим більше, коли всі проти тебе. Закусивши нижню губу, Денис Черненко покірно дозволив міліціонеру заарештувати себе.

Принаймні такий це мало вигляд в очах у доброго десятка людей.

Глава 6

Жертва визнає помилку

Усе ж вусатий міліціонер наполіг, аби з ним пішло кілька добровольців. Без присутності свідків він не має права обшукувати й дорослу людину, не кажучи вже про неповнолітнього, та ще й такого непевного, як цей затриманий київський хлопчина.

Обшуку Черненко не боявся. Коли він, міліціонер, дівчинка Оля зі своїм кирпатим татом і двоє свідків, чоловік і жінка, котрі виразно співчували затриманому, зайшли до міліцейського відділення, Денис відразу розташувався біля обшарпаного столу. Не чекаючи, поки в його кишенях почнуть порпатися чужі люди, хлопець мовчки вивернув спочатку ліву, потім — праву. Тут же пошкодував, що поквапився, і ледь не згорів від сорому: кишеня закінчувалася неакуратною діркою.

— А через неї купюра не могла випасти на землю? — підозріло поцікавився міліціонер. — Мо', ти її навмисне для таких випадків приготував... Ти викинув, хтось підібрав...

— Майте розум, шановний! — втрутилася пані свідок. — Щоби грошова купюра могла випасти через таку дірку, її треба згорнути в трубочку і пропхати. У нього навряд чи була така можливість. Запхав у кишеню — і ходу.

— Правда, — погодився міліціонер. — Давай далі.

Вирішивши не зважати на діряву кишеню, Денис поляскав себе по задніх кишенях джинсів, застромив туди руки, попорпався, демонструючи, що там нічого нема. Теніска кишень не мала, а більше заховати будь-що, не лише гроші, йому не було куди. Тому Черненко розвів руками і виклично подивився на присутніх:

— Штани зняти? Може, я ті нещасні гроші проковтнув?

— Все це справді якось підозріло, — пошкріб старанно поголене підборіддя вусатий міліціонер, глянувши на двох своїх колег. Ті знизали плечима.

— Не знаю, Петровичу, — промовив один із них, клаповухий, коротко стрижений брюнет без кашкета. — Ти затримав — ти і розбирайся.

— Те-екс, — протягнув вусатий Петрович, повернувся всім корпусом до Олі, нахилився до неї. Дівчинка відвернула голову. — Ану, глянь-но сюди. І скажи ще раз — точно цей хлопець забрав у тебе гроші?

Оля затято мовчала, і тоді заговорив її кирпатий тато.

— Сталося ось що. Сьогодні вранці я не дорахувався купюри в сто гривень. Ми вдома не особливо ховаємо гроші. Тобто, ніякого сховку в нас нема. Але ці я відклав на купівлю нового комп'ютера, і вони лежали окремо в конверті, в шостому томі повного зібрання творів Івана Франка. Я прекрасно знав, скільки там має бути грошей. Тому, коли не дорахувався однієї сотні, дуже здивувався. Саме в цей час повернулася Оля. Вона зранку ходила кудись до подруги. Я не хочу думати про свою доньку погано. Але все ж запитав, чи не брала вона часом гроші з конверта. Реакція виявилася несподіваною: Оля відразу почала плакати. Тоді пояснила — сто гривень її просила позичити подруга. Оля побоялася просити в мене, і я її розумію. Вона не думала, що я раптом візьму цей конверт, і це вона мені теж пояснила. Для чого подружці такі гроші і як вона збиралася їх повертати, ми з'ясуємо пізніше. Бо проблема, як ми бачимо, не в цьому. Оля йшла до подруги, мала при собі сто гривень. Несподівано на неї напали просто в центрі Львова, біля площі Ринок, і відібрали гроші. Тому вона, налякана, і прибігла додому. За словами Олі, це сталося, — кирпатий глянув на годинник, — вже майже годину тому. Я не втрачав надії знайти негідника. Хоча, погодьтеся, надія була примарною.

— Навіть дуже примарною, — погодився клаповухий міліціонер.

— Але несподівано для мене Оля упізнала свого кривдника. І ось тепер...

— Я помилилася...

Це прозвучало дуже тихо, але присутні все одно почули. Тато нахилився до Олі, з очей якої текли сльози.

— Що? Що ти кажеш?

— Помилилася... Він... Цей хлопець... Схожий... Тільки не той... Я злякалася... дуже... Тому до пуття не розгледіла його... І показала на цього... Ну, на нього... Ось... Вибачте мене...

Тишу, яка нависла після цього зізнання, враз порушив гармидер. Говорили всі хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!» Кирпатий тато заспокоював доньку: «Нічого, нічого, прикро, але буває!» Свідки в один голос звинувачували вусатого міліціонера Петровича у свавіллі і жорстокому ставленні до дітей. Сам Петрович накинувся на кирпатого тата: «Чого ви мені голову морочите весь цей час!» Щось пояснювали двоє міліціонерів.

А потім у весь цей рейвах увірвалися, мов тайфун, пані Люба в супроводі Максима, Мавки та Оксани. Денис зрозумів — він врятований.

Глава 7

Таємниця Олі

Щойно вся компанія вийшла з міліцейського відділку на волю, Черненко дав волю почуттям:

— Ось така вона — їхня галицька гостинність! — визвірився він на Білана. — Ще б трохи — і носили б ви мені передачки!

— Я тут до чого? — розгубився Максим.

— Ти мене підбив сюди їхати! — не вгавав Денис.

— А ти маленька дитинка! Поманили тебе пальчиком — ти і поїхав?

Розумів Максим — несправедливі ці слова. Та нічого не міг із собою вдіяти: закиди йому приятель теж несправедливі робив. До честі пані Люби і дівчат, вони не втручалися в хлопчачу суперечку. Денис пережив не найкращі хвилини в своєму житті, і тепер мусив випустити пару. Добре хоч, що в нього вистачило розуміння не вихлюпнути всю свою жовч та образу на дівчаток і старшу, до того ж — малознайому жінку. Невідомо, як довго хлопці могли сперечатися і чим би все це завершилося, якби раптово не втрутився той самий кирпатий чоловік, батько пограбованої дівчинки Олі. Вони вийшли трошки пізніше і, очевидно, думали, що ображена ними компанія вже пішла. Бо зайвий раз зустрічатися з тими, кого ненавмисне оббрехали, тато з донькою навряд чи хотіли. Однак, суперечка затримала всіх біля міліції, і кирпатий з донею стали випадковими її свідками.

— Я дуже перепрошую, шановне панство, — ввічливо сказав кирпатий, — але те, що тепер відбулося, не є типовим проявом традиційної галицької гостинності. Приємно, що слава про гостинність галичан шириться Україною. І ми з Олею не хотіли б знеславлювати місто Львів.

Денис глянув на своїх кривдників, забувши закрити рота. Такого чемного та кучерявого звернення він не чув навіть від їхнього вчителя хімії Юхима Юхимовича. А за ним трималася стійка слава педагога, котрий принципово називає учнів на «ви», а колег — переважно на «ти». Бо кожен із них годився старому Юхимовичу або в онуки, або щонайменше в старші сини чи доньки.

4
{"b":"254852","o":1}