ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Якось пізньої весни — брати саме обговорювали перспективи літнього вояжу, але на нього категорично не вистачало грошей — Соник, супроти Фролової волі, вирішив «підхалтурити» і трохи заробити. Взяв етюдник і пішов у парк — пропонувати перехожим свої послуги портретиста.

Колеги-художники зустріли його, конкурента, у штики. Однак була неділя, погідний день, а тому роботи вистачало всім., Соник намалював щокату дівчинку в уїдливо-жовтій блузці, намалював сумовиту дівку із зібраним «у дульку» волоссям. Дівці портрет не сподобався, тож вона пішла обурена, так нічого і не заплативши. Сонику набридло сидіти на складаному стільчику, він хотів був потихеньку рухатися в напрямку ресторану — коли на алеї з’явилася жінка в помаранчевій, як апельсин, сукні.

Не помітити її міг тільки сліпий. Або дальтонік.

Соник, зачарований, провів її поглядом, потім скочив зі свого брезентового стільчика, наздогнав Помаранчеву Пані й перепинив їй дорогу.

— Оце так колір! — сказав Соник. — Я художник, — він уклонився, притискаючи до грудей вологий білячий пензлик. — Оце так колір! Я хотів би написати ваш портрет у цій сукні, ви не проти?..

Утім, можливо, їхнє знайомство відбулося зовсім по-іншому, в іншому місці, за інших обставин… Може. Усе може бути. Соник розповідав про неї щоразу по-різному, і не тому, що хотів обдурити Фрола. Просто він, як справжній художник, уже створив свій міф. Як шкода, що напади натхнення в талановитих людей інколи викликають не надто гідні індивіди.

За кілька днів Анжела вже жила в Сониковій майстерні, на другій розкладачці. Тобто спали обоє на розкладачках, а любили один одного — а це траплялося мало не щогодини — просто на підлозі, на зведених матрацах. Соник хвалився Анжелою, як не хвалився ніколи ані шкільною золотою медаллю, ані кубком студентської спартакіади, ані новими роликовими ковзанами. Соник навідував близьких і дальніх знайомих — задля щастя познайомити їх з Анжелою. Він почав працювати в новій для себе манері, розкуто і безглуздо, і хоча роботи його, як і раніше, не продавалися, зате улаштовувачі виставок нарешті змилостивилися. Видно, крапля за краплею і камінь точить — так сталося, що змова проти Соника дала тріщину саме тієї миті, коли він захопився Анжелою. Їй вистачило нахабності переконати його, що саме вона, вона стала причиною успіху. І Соник, на жаль, повірив!

Отже, роботи Соника почали виставляти — спершу потроху, а потім усе частіше й частіше, нарешті, відбулася персональна виставка Самсона Ведрика, а за нею ще одна, і ще. Про Соника — як давно пророкував Фрол — заговорили, та, на жаль, заговорили і про Анжелу. Усі одноголосно стверджували, що ця жінка прекрасна, що вона одухотворена, що вона з маленького художника зробила великого, майже геніального, що будь-який чоловік усе життя мріє про таку зустріч, що Анжела — досконалість, чарівниця, фея, подарунок долі. Фролу боляче було слухати цю балаканину, просто фізично боляче. Популярність Соника була нагородою за роки напруженої праці — і як легко жінка з вулиці примазалася до його слави!

А він не бачив, не зауважував її основного мотиву — користі. Він носився з нею, як учитель зі школяркою, а Анжела ж прийшла до нього дуб-дубом, нерозвинена, неосвічена, вкрай обмежена особа. Соник відчував особливе задоволення, підтягуючи її за університетським курсом літератури, історії, естетики. Він метав перед нею тонни бісеру. Він малював її в помаранчевому платті і без нього, й узагалі без одягу, і сорок варіантів Анжели дивилися з різних кутків його майстерні (за оренду якої досі платив Фрол). Усі, хто бачив колосальну різницю їхніх культурних потенціалів (блискуче освічений, тонкої душі художник — і напівписьменна дівка, ласа, як сорока, на все блискуче), чекали, що захоплення Соника скінчиться через місяць-другий, ну, в крайньому разі, через півроку. Проте незабаром відбулося весілля, не надто пишне, але велелюдне і навіть веселе. Анжела і Соник надягли обручки (подумати лишень! Фрол був упевнений, що його свободолюбний брат до скону залишиться «неокільцьованим»). У законному шлюбі минув рік, а щастя Соника не меншало. Він усерйоз шукав підробіток — хотів орендувати, нарешті, нормальну квартиру, оселитися там з Анжелою і завести дитину…

Подумати лишень! Усе, через що Фрол пожертвував власним будинком і власним благополуччям — кар’єра Соника, його робота і його слава, — поставлено було на карту з примхи дівки в помаранчевому! Якби дні, подаровані Анжелі, Соник присвятив творчості… Якби, якби… Землю хочеться гризти, коли подумаєш про це!

Ні, Фрол не ревнував. Принаймні на початку, принаймні йому хотілося вірити, що він зовсім не ревнує до цієї жінки. Її вимогливість і зарозумілість разюче контрастували із тим, ким вона була насправді, й усі це бачили, крім Соника.

Фрола вона зненавиділа відразу ж, із першої зустрічі, і недвозначно дала зрозуміти, що не бажає бачити його частіше, ніж раз на півроку. Фрол не засмучувався б цій обставині, якби з нього не випливало автоматично, що зустрічі двох братів теж стали досить нечастими. Фрол терпів, розуміючи, що час усе розставить на свої місця.

І час засвідчив, що Фрол мав рацію. Якось раз у відповідь на звичайну примху — а Соник страшенно втомлювався, і його нервова система іноді давала збій — вона просто зібрала свої речі і пішла! Цей учинок продемонстрував справжню ціну її «кохання» — однак Соник, людина ранима і чуттєва, не зміг зробити з цього відповідних висновків, тож він просто впав у депресію. Фрол ніколи ще — ніколи! — не бачив брата в такому розпачі. Навіть у дитинстві, перед вітриною іграшкового магазину, коли мати відмовилася купити плюшевого слона, і Соник, не в змозі знести образи, впав на асфальт і став, захлинаючись сльозами, гамселити ногами в червоних сандалетах із шкірозамінника по землі…

Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» — а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку — і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками — і затих.

А ще за добу — Соник так і лежав, байдужий до їжі та питва, і блідий, наче стінка, — Фрол знайшов у його записнику старий Анжелин телефон. Самої Анжели там не виявилося, але якась сварлива бабуся таки погодилася назвати інший номер, і по цьому-таки номерові відповіла нарешті Помаранчева Пані: «Алло»…

Фрол крізь зуби процідив усе, що думає про неї. І пояснив, що Сонику через неї дуже зле. І що він нізащо не став би дзвонити їй, якби не одна обставина: Соник, цілком можливо, зараз умре…

І вона примчала, начебто їй хвіст скипидаром намазали. Зачувши її голос — а вона сухо кинула Фролу: «Привіт», — Соник смикнувся на розкладачці. Анжела підійшла і ласкаво доторкнулася до його плеча, і Соник підхопився, завалюючи хистку конструкцію з брезенту й алюмінію, і вчепився у свою жінку, як п’яниця в пляшку…

Фрол вражений був до глибини душі. Уже тоді в нього вперше майнула думка, що Помаранчева Пані зачарувала Соника, наслала на нього приворот або щось такого ж штибу. Усе ніби повернуло на круги своя — закохані марили одне за одним, спали на двох розкладачках і пристрасно м’яли боками два зведені матраци — однак водночас дещо змінилося.

Соник тепер боявся втратити Анжелу.

Жодну жінку він раніше не боявся втратити, всі вони боялися втратити його, й усі зрештою втрачали. Тепер усе перемінилося. Соник вперше в житті почувався невільним, звичні його веселощі потроху вщухали, і він майже занедбав роботу.

Ось вона, ціна шаленого захоплення! От воно, одруження, обручка на пальці та інші принади!

Якось Соник, хильнувши чарчину, знов-таки щось не те бовкнув — і Анжела знову пішла. Й усе повторилося спочатку: Соник спершу пив, а потім умирав, плакав, звивався, бризкаючи піною, і Фрол не знав, що робити. «Подзвони їй!», — слізно благав Соник, і зрештою подзвонив Анжелі сам і крикнув у слухавку, що любить її понад життя, і просить пробачення, й узагалі…

60
{"b":"254855","o":1}