ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Ненависть, якою я палав до Ольки, не позбавила мене спостережливості, і незабаром я помітив, як Ольчине відьомське тіло залисніло потом від палючого сонця. Заснула, — подумав я і, приклавши палець до уст, тихо підвівся і показав Оксані, щоб ішла за мною.

Покрадьки добралися ми до води, безшелесно занурилися в неї і, не змовляючись, попливли через Прорізь на той бік до острова, де вже нас ніхто не побачить і не знайде. Течія норовила знести нас кудись убік, ми вперто борюкалися з нею і тому ще й не встигли віддалитися від берега, як звідти залунав такий знайомий нам і такий ненависний тепер Ольчин голос:.

— Ач, які хитрі! Думали, я все просплю, а вони без мене на острів!

І тяжкий сплеск тіла у воду, і вже цей втілений гріх впливає між нас з Оксаною і рве туго напнуті між нами невидимі струни нетерпіння брутально й безжально. От коли б її втопити, щоб ніхто ні знав, ні бачив! Та хоч я чотири роки вбивав людей на війні, я не вбивця!

— Ти ж казала: не вмієш плавати? — зовні миролюбно, хоч все в мені кипіло, спитав я Ольку.

— А й не вмію! Щоб через усе Дніпро. А через Прорізь перепливу, раз ви попливли. А тонутиму, то ти витягнеш. Витягнеш же?

Вона знову ввігналася між нас, як сталевий клин, не дала зійтися й на острові,— ні схитнутися плечима, ні доторкнутися руками, стерегла кожен наш порух, вбивала своєю присутністю щонайменший натяк на ніжність.

— А я знала, що ви рвонете на острів! — похвалялася вона. — Хотіли обійматися тут без мене?

— Не втрьох же обійматися! — не стерпів я.

— А хочби й утрьох! До нас он на каменоломню щопонеділка агітатор прителющується і знай голосить: «Голівне в чім? Голівне в тім, щоб ви не опинилися в обіймах англо-американських імперіалістів і реакціонерів усіх мастей, а йшли по стовбовій дорозі!» Я його й питаю: яких же це мастей — конячих, коров’ячих чи тільки картярських? А він каже: усіх, які є. Ви таке чули? Та ще й стовбова дорога — і з нею обіймайся. Це ж скільки обіймів получається? А ти кажеш: тільки вдвох.

Крізь залізні переборки «Матіаса Ракоші» не змогла проникнути навіть темна Ольчина пристрасть, і ми нарешті залишилися удвох з Оксаною, і життя нам уявлялося тільки таке, тільки удвох, нерозлучно, скрізь і завжди, навіть коли оточують нас сліпі стихії і невидимі сили брутально вторгаються в нашу беззахисну ніжність. Я лоскотав Оксані вухо поцілунками і нашіптував їй почуті колись на фронті від товариша, а тепер відповідно перелицьовані жартівливі віршики:

Коли ви утонете

І до дна прилипнете,

Рік полежте, два полежте,

А тоді вже й звикнете.

Коли вас роздягнуть раз,

Ви злякано скрикнете.

Раз роздягнуть, два роздягнуть,

А тоді вже й звикнете!

— Безсовісний! — ледь чутно шепотіла Оксана, злякано здригаючись від залізного грюкоту довкруг нас.

Слова тут були нечутні, вони ніби й не починалися, тільки невиразні шепоти, шелестіння уст і незбагненності, первісна, надприродна близькість, поєднання тіл і душ, захват — до дитячого схлипу в горлі.

Оксана була легка, як скіпка, майже невагома, її тіло, ще хвилину тому наповнене потужними зарядами невпокореності, загрозливо злагідніло, ніби самознищуючись у моїх обіймах. Я злякався цієї ніжної слабості, цього недовідомого бажання розтанути в темному гримучому просторі, полишивши мене з безпорадно порожніми обіймами, але глибокий стогін Оксанин, тужливий і радісний водночас, стогін, що пересилив усі ворожі нам звуки ночі в залізному нутрі дніпровського буксира, повернув мені надію, і віднині я вже знав твердо, на все життя і назавжди, що Оксану не можна вичерпати, понизити, поруйнувати, її навіть убити не могла б ніяка сила, бо й тоді Оксана стала б вічним спогадом, незнищенним знаком і знаменням і не тільки для людей, які її знали й любили, а й для землі, води, вітрів, що заздрісно огортали її тіло і несли його відбиття, намножуючи мільйоннократно, в глибини віків, до скіфів, у золоту загадковість таємничих епох і світів.

У теплому тумані буксир причалив до берега і знесилено постогнував, а ми були повні такого вогню, що не загасили б його і найбурхливіші води, не те що цей серпневий туман.

Ми вийшли з залізних нутрощів «Матіаса Ракоші», так і не побачивши ні ріки, по якій пливли, ні берегів, ступили на берег у місті, яке звалося «місто заліза і сталі», і знов, як у залізній каюті буксира, довкола нас було суцільне залізо: залізні заводи, залізні пакгаузи, залізні вулиці. Може, й люди тут залізні, і нам з Оксаною теж доведеться злитися з ними або ж загинути?

Залізні трамваї ще не ходили по залізних рейках, бо Дніпрогес лежав у руїнах, а електроенергії з нашвидкуруч відбудованої теплоцентралі було обмаль. Я впіймав розхитану тритонку, і ми добралися до найнятого мною підвалу: тьотя Тоня і її маленькі школярики Ніна і Вова, а батько не вернувся з війни, але не поліг геройською смертю, а пропав безвісті, що жорстоко відкинуло тьотю Тоню і її діток в клас людей упосліджених, безправних, власне, мовби й неіснуючих.

Коли будинок по той бік вулиці, в якому жила тьотя Тоня з дітьми, розбомбили фашисти, вона притулилася з дітьми в цьому підвалі, з-під руїн видобула дещо з уцілілого домашнього начиння і так перетривала до кінця окупації. Коли прийшли наші, мало що змінилося в житті нещасної вдови: той самий підвал, ні води, ні електрики, майже цілковите безправ’я, щастя, хоч видавали продовольчі картки на неї й на дітей, але на роботу ніде не брали, якось перебивалася тим, що торгувала соняшниковим насінням, яке привозив їй вряди-годи племінник з Лихівки. Нам з Оксаною виділено велике металеве ліжко з дошками замість матрацу, кімнату тьотя Тоня розгородила ситцевою ширмочкою — з одного боку школярики, з іншого — студент з дружиною. Вода — в колонці через дорогу, там же в руїнах, вся решта цивілізації, а точніше: каналізації. Щоб мати світло, я повинен був щовечора, стоячи на верхніх східцях розхитаної драбини, яка вела до підвалу, зачіпляти оголеними кінцями кабеля за електричні проводи, а вранці зісмикувати й ховати кабель, щоб не побачив кербуд. Красти електрику доводилося тому, що тьоті Тоні, як неповноправній громадянці, не давали лічильника, отож вона не могла платити за електроенергію, а раз не платиш — не маєш права користуватися. Виходило так само, як з пропискою: коли не прописаний, не беруть на роботу, а не маєш роботи — не пропишуть. Хоч по місту скрізь понаклеювано було оголошення, які починалися словом: «Потрібні». Потрібні токарі й слюсарі, теслі й маляри, інженери й чорнороби, освічені й неписьменні, потрібні робочі руки, безліч робочих рук, потрібна людська сила, дешева, невідмовна, в необмежених кількостях. Оксану взяли на один з залізних заводів — якесь будівництво, найчорніша робота, мізерна платня, зате гарантовані хлібні картки, прописка, майбуття.

— Там хоч вечірня школа є? — допитувався я.

— А я знаю?

— Тобі ж тільки десятий клас закінчити. А тоді — разом зі мною в інститут.

— Ти вчись, а я подивлюся, — зводила вона на жарт надто серйозну розмову.

Знову, як у нашому підземному селі, нас оточував убогий побут, нужденне життя, знову довкола було безліч людей, і та коротка втеча від них на залізному дніпровському буксирі відходила в непам’ять і вже ніби й не існувала ніколи. Я розумів, як тяжко Оксані вести мову про майбутнє, коли минуле вперто не відступало від неї, висіло на ній, мов камінь на утопленикові. Я намагався прогнати тугу з її очей і часто відступав безсилий, не знаючи, чим зарадити. Знову й знову відроджував я в спогаді ту чудом вцілілу грушу на спаленому обійсті Григоровичів, і під темним деревом, могутнім, як неопалиме життя, на холоднім снігу холодне тіло Оксанине. Вона вже вмерла для самої себе, а тоді воскресла, та ніяк не могла повірити в це і довгі місяці жила мовби навпомацки, як сновида.

Життя принижує нас, на жаль, частіше, ніж возносить.

Ми сходилися докупи пізно ввечері, бо Оксані доводилося пішки добиратися з заводу через усе місто, а я гнувся над книжками в інститутській читалці до її закриття, поспішаючи заповнити спорожнілу за війну голову потрібними знаннями. Тверді дошки зрадливо рипіли під нашими молодими тілами, завмерши, ми прислухалися, чи вже поснули діти, чи вспокоїлася в своїй удовиній постелі тьотя Тоня, ми лежали непорушно, боялися доторкнутися одне до одного, і тільки наша безмірна ніжність, і наша чулість безперешкодно й безшелесно струменіли між нами, лилися могутніми потоками і, може, в цьому було найбільше щастя на світі.

105
{"b":"256163","o":1}