ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Інститут не злякав мене неприступними горами знань, якими треба було оволодіти. Я б міг спитати: а чим доводиться оволодівати людині на війні? Які інститути зрівняються з цими кривавими досвідченнямй? До того ж я колись зазнав усіх принад військової науки в кулеметному училищі. Дев’ять годин занять, три години самопідготовки щодня, вічно невиспаний, вічно ненаїдений, затурканий сержантами на стройовій підготовці, розтерзаний суворими викладачами, одним з яких подай голу теорію, іншим же — доведене до ідіотизму вміння поводитися й маніпулювати з так званою матчастиною.

А тут панувала суцільна свобода й незалежність! Агрофак, власне, становив половину інституту, а наш перший курс, відповідно, — мало не половину факультету. Сто сорок сім чоловік! Здебільшого — фронтовики, трохи дівчаток, вже повоєнних випускниць, — все доньки голів колгоспів, директорів радгоспів, районного начальства, з міста — жодної, та й ці чи повернуться до своїх сіл після інституту, несучи в темні поля світло агрономічної науки, чи правдами й неправдами чіплятимуться за місто, спробувавши його принадливої волі.

Курс наш був такий багатолюдний і неповороткий, що ми не ходили до викладачів по різних аудиторіях, а засіли в найбільшій аудиторії на третьому поверсі, і викладачі змушені були приходити до нас. В сорок першому інститут евакуювався до Казахстану, всі молоді за віком викладачі пішли на фронт, багато хто з старіших вже не захотів повертатися два роки тому з евакуації, через те викладацькі сили сьогодні не надто вражали навіть таких невігласів, як ми. І тому коли десь через місяць після початку занять до нас заявився сам заступник декана Охомуш і майже урочисто оголосив, що завтра нам читатиме лекцію професор Черкас, ми ні зраділи, ні сполошилися. Щоправда, професорів у нас ще не було, не було навіть доцентів, але, зрештою, яка різниця? Істина не залежить від того, чиїми устами вона проголошується. Мене вже обрано було секретарем факультетського партбюро, як начальство я сидів за першим столом біля самої кафедри, наганяв сяянням своїх орденів страх на тиловиків-асистентів і розгубленість на молоденьких викладачок, яких звичайно ж лякав надмір біомаси в моїй постаті. А тут професор. Що ж, подивимося, послухаємо, оцінимо.

Стіл, за яким я сидів, знаходився біля дверей нашої аудиторії. Двері скляні, великі, двостулкові, але відчинялася завжди тільки одна половинка, викладач нишком протискувався крізь вузький отвір, нечутно прослизав до кафедри, розкладав на ній свої шпаргали, вклонявся, відкашлювався, відгмикувався, несміливо бурмотів про се чи про те.

А тут бахнули обидві половинки дверей, задеренчало скло, зашуміло й загриміло, щось вкотилося, влетіло, ніби бомба прокотилося до кафедри, тоді назад, ще й ще раз, туди й сюди, ніяк не вспокоюючись, не стабілізуючись, не знаходячи жаданої точки. Тоді пролунав голос — спершу тихий, ніби шелест вітру в листі, далі з степовими невтримними висвистами, а закінчилося грюкотом барабанів і ревінням мідних труб:

— Сарданапал і Валтасар!

Ми, темні й непросвіщенні діти робітників і селян, войовничі безвірники від народження і ще войовничіші невігласи, нічого не зрозуміли з цього вигуку, ми знали імена класиків марксизму-ленінізму, імена друзів і ворогів, кращих представників прогресивного людства і міжнародної реакції, але ніколи не чули імен, названих цим дивним чоловіком-бомбою, чоловіком-барабаном чи ким він там був насправді, і професор, прекрасно відаючи про нашу безнадійну недовченість, негайно прийшов нам на допомогу і милостиво пояснив:

— Перший з них — ассірійський цар, який зібрав докупи всі землі і забезпечив їхній розквіт, а другий, сидячи в казковому Вавілоні, все проциндрив і довів до згуби землю, державу, народ. Будуть запитання? Я — Черкас. Олексій Григорович. Читатиму вам ґрунтознавство. Запитань не повинно бути. Що таке ґрунт? Ґрунт— основа всього сущого. Всі ви поставлені підошвами своїх ніг на ґрунт, а головами дотикаєтеся зірок, тільки тому ви й люди. Я наведу вам слова письменника, якого ви, на превеликий жаль, не зможете прочитати, хоч він написав їх саме тут, у нашому місті і адресував кожному з вас: «Родюча сила землі, що проймала його сили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність».

Він ще говорив щось, гримів і грюкотів, але я вже нічого не чув, я закоханими очима стежив за кожним порухом цього незвичайного чоловіка. Широке черево, розчепірені товсті руки, ноги врозтіч, як у футболіста в боротьбі за м’яч, мчить, як тур, жене поперед себе невидиму силу, долає її, топче, пускає прахом. Всі полковники й генерали, яких я набачився за війну, перед якими часто завмирав і здригався від шанобливості, якось одразу змаліли, знищилися, провалилися в небуття перед цим незбагненним волохатим дідом, начиненим мільйонним тротиловим еквівалентом знання і непохитної упевненості в їхній сутності, потрібності й справедливості.

Сарданапал і Валтасар!

Професор гримів, приголомшував, убивав, але я не хотів бути вбитим, тому після лекції, використовуючи вигоди свого місцезнаходження в аудитори, першим опинився біля Черкаса і відрекомендувався:

— Сміян. Секретар партбюро факультету.

Професор відступив од мене на крок, полоснув по мені безпощадним поглядом глибоко схованих під кущуватими бровами маленьких очей:

— Ви секретар чи студент?

— Студент, — пробурмотів я.

— Ну, а я безпартійний. Все життя маю справу тільки з землею, землі ж, як мені відомо, ще нікому не вдавалося ні прийняти до партії, ні виключити з неї. Хочете заперечити?

— Пробачте, — пробурмотів я, незграбно задкуючи.

— Будь ласка.

Він не зробив спроби притримати мене, хоч трохи злагіднити наше зіткнення, як це годилося б у його становищі. Але вже такий був професор Черкас. Ніякої поблажливості дурням! Порозумнішають— він до їхніх послуг, хочуть лишатися дурнями — вольному воля, спасенному рай. Професор не визнавав методик, які розробляли люди досить помірних здібностей в столичних інституціях, він не вірив у міністерські програми, які теж приходили з столиць. Перетворити дурнів на розумних, як це виписували всі методики і програми, однаково, що перекувати мечі на орала. Пусті слова про право бідних. Грандіозне окозамилювання історичних масштабів. Бо, як показує історія людства, кількість дурнів завжди переважала кількість розумних так само, як мечів завжди було набагато більше, ніж плугів, і коштували вони незмірно дорожче, а хто стане перековувати золотий руб на залізну копійку?

Сарданапал і Валтасар!

Я зійшовся ближче з професором Черкасом тільки після першого семестру, коли єдиний на всьому факультеті, склав на «п’ятірки» всі екзамени і одержав «п’ять» також у суворого ґрунтознавця, чого не вдавалося зробити нікому за останні три роки. Черкас спробував «поганяти» мене, обстрілюючи несподіваними запитаннями, але я вдало викручувався, і зрештою професор капітулював.

— Предмету ви не знаєте і не можете знати, — бурчав він, виводячи «п’ятірку» в моїй заліковій книжці,—за такий короткий час це просто неможливо, але повинен відзначити, що природної кмітливості вам не бракує, і саме це значною мірою…

Я образився:

— Чому ви вважаєте, що ваш предмет вже такий неприступний? Я селянський син, народився на землі, ріс у землі, моя мати й досі живе в землі —і не в переносному, а в прямому значенні…

— Всі народжуються на землі, то й що? — загрюкотів Черкас. — А що виростає на землі? Динозаври, крокодили, кобри і наші українські тхори? Ще мені скажете про соціальне середовище? Мовляв, декабристи, які розбудили Герцена, і так далі і так далі? А ті, хто вішав декабристів, хіба виростали в якомусь іншому соціальному середовищі? Може, їх привезли з Вогненної Землі або з Тасманії? Всі ми пітекантропи з тяжкими, непробивними черепами! Жили колись на землі кроманьйонці, що мали мозок більший за наш, у них були тонкі черепи, крізь які легко проходило знання, але з’явилися важкоголовї пітекантропи з товстостінними черепами і винищили кроманьйонців. І тепер усі ми пітекантропи! Ми майже нічого не знаємо — це наше горе. Але ми нічого не хочемо й знати— це вже справжня трагедія. Єгиптяни дали нам мідні лоби. Від ударів долі такі лоби тільки дужче блищать та навіки заклепуються. Користь від них бодай в упертості. А тепер повсюди лоби бетонні, які від ударів розсипаються на пісок, — і це вже катастрофа. Повсюди — цілі гори піску, дюни, бархани, Кара-Куми й Сахари. Маєте заперечення?

106
{"b":"256163","o":1}