ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Професор відкинувся на спинку стільця, вдоволено засопів. Хто з студентів міг відважитися на заперечення проти його залізної логіки? Мозок у людини недаремно має дві півкулі: в одній народжуються задуми, інша ці задуми контролює. В студента ж півкулі ще несформовані, голова його нагадує недостиглий гарбуз, де насіння ще не розокремилося з жабуринням, і мозок студентський — протоплазма. Які вже тут заперечення?

Та цього разу професор Черкас помилився.

— А чим би ви пояснили те, що тепер відбувається на Україні? — спитав я. — Невже тільки нашою неспроможністю до кінця проникнути в таємницю ґрунтів і землі взагалі?

— Крім структури ґрунтів, існують ще суспільні структури, — неохоче відбуркнув професор. — Але це потребує окремої розмови і не під час екзамену.

— Згода.

— Радий вашій розважливості.

Недовірливо примруженими очима він вивчав мене, мов інфузорію під мікроскопом. Скільки років цим очам? Сімдесят, вісімдесят, сто? Як подумати, то яка мізерія порівняно з очима тисячолітніми! Та я ще не усвідомлював тоді, що саме в мене ці тисячолітні очі.

А на Україні настав голод тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. В роки окупації чи був голод, чи його не було — хто б там помічав за війною! Але ж не було ні в сорок п’ятому, ні в сорок шостому, коли жінки запрягалися в плуги, щоб зорати поля, коли сіялося зернина через зернину, де густо, а де й пусто, не так з надіями, як з відчаєм. Чому ж прийшов на мою землю цей страшний переднівок на третій рік після Перемоги?

Голод на Україні завжди має колір снігу. Блідий, холодний, нещадимий мор приходив на цю землю однаково і за князів, і за гетьманів, і за царів, а тепер уже вкотре і за нової влади, яка самою суттю своєю заперечувала існування голоду, страждань і нещасть, бо звалася народною владою, та чомусь виходило так, що знов і знов у двадцять першому, у тридцять третьому, тепер у сорок сьомому, тяжко ступаючи, приходила в нашу державу голодна смерть і — всупереч усім законам відкритим і невідкритим — саме на ті землі, які могли б прогодувати не тільки своїх мешканців, а й увесь світ: на Україну, на Кубань, в Поволжя, Воронеж, Білгород, Курськ.

Матері наші звикли до голоду, бо народилися в ньому і жили в його постійному очікуванні. В коротких листах до нас з Оксаною вони не скаржилися, не нарікали, тільки моя мати щоразу дописувала в кінці: «Маркусь став, як скляний, весь світиться».

А брат писав зовсім інше: «Дорогий Миколо! Як ви поживаєте? У нас з мамою все добре. Я найкраще з усіх прочитав вірш Миколи Бажана про товариша Сталіна „Людина стоїть в зореноснім Кремлі“ і тепер мене посилають у район на огляд художньої самодіяльності. З піонерським привітом. Твій брат Марко».

О, наш український оптимізм!

Та хіба тільки український? В тому ж голодному сорок сьомому комсомольці й молодь усього Радянського Союзу звернулися з листом до вождя народів, учителя і друга радянської молоді Йосифа Віссаріоновича Сталіна, і було там таке:

Сельская молодежь, вооруженная историческим постановлением февральского Пленума ЦК ВКП(б), вдохновляемая заботой партии и Советского правительства, Вашей лично, товарищ Сталин, заботой о тружениках деревни, включилась во всенародную битву за послевоенный подьем сельского хозяйства.

В дни уборки урожая и сдачи зерна и других сельскохозяйственных продуктов государству молодые комбайнеры, трактористы, машинисты, косари, возчики не покладая рук трудились над тем, чтобы в короткие сроки не только вьполнить, но и перевыполнить план.

В районах, подвергшихся немецкой оккупации, молодежь активно участвует в строительстве хозяйственных и жилых построек, старается благоустроить и озеленить села и деревни.

Счастье нашей Родини, счастье нашего народа, счастье поколения нашей зпохи в том, что во главе победоносного движения к коммунизму со знаменем Ленина йдете Вы, товарищ Сталин.

В Стране Советов, озаренной новью, Какое имя солнцем назовешь? С волненьем, с благодарностью, с любовью — Товарищ Сталин! — скажет молодежь…

Лист обговорили і підписали 26 мільйонів 474 тисячі 646 комсомольців і молодих, і хоч його адресовано товаришу Сталіну, московське видавництво «Молодая гвардия» видало його тиражем 500 тисяч екземплярів, і партком інституту звелів знову обговорювати і вивчати лист на всіх факультетах.

Благоустрій і озеленення сіл, що були в окупації,—і більше нічого й не треба!

А Оксанина мати слала нам з села списки вмерлих з голоду: «Вмерла баба Яковиха, ну, царство їй небесне, вже була старенька, так жалко ж маленьких діток Мелашки Федьчиної, яку засудили за самогонку, а двоє її дівчаток померли з голоду. Вмер син Сіроокого Стьопа. Прийшов з війни весь переранений, і тепер одні кажуть, що вмер од ран, а другі, що від істощенія. І таке саме з хлопцями діда Пакільця, Оришки Матвієнчихи, Охтиза Кривобокого. А Федір Губрій і Альоша Якименко замерзли в степу, вигнані в підводи. Це все з нашого кутка, а мруть же по всьому селу — страшно й подумати!»

В студентській їдальні давали самий бурячок з якоюсь підозрілою підливою, безмежно далекою від оспіваної Котляревським у його безсмертній «Енеїді», Оксана про свою заводську їдальню взагалі уникала говорити, доводилося жити тільки тим хлібом, що його одержували на картки, та ще й сушити з нього сухарі, шоб на зимові канікули повезти маленькому братові для сякої-такої покрепи.

А на лекціях з політекономії доцент Шухман, гологоловий, одноокий, як циклоп, невтомно просторікував:

«Будь-яка буржуазна держава постає перед радянськими людьми, як болотяна низовина перед обитателями гірських висот».

«Ми завжди повинні пам’ятати слова товариша Сталіна про те, що „советский гражданин, свободный от цепей капитала, стоит головой выше любого зарубежного высокопоставленного чинуши, влачащего на плечах ярмо капиталистического рабства“.»

«Постанова лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) „Про заходи підняття сільського господарства в післявоєнний період“ ще раз підтверджує слушність слів Маркса про те, що „тільки падіння капіталу може піднести селянина, тільки антикапіталістичний пролетарський уряд може покласти край його економічній убогості й суспільній деградації“ (Маркс К., Энгельс Ф. — Избр. произв.—т. 1— 1948.—С. 184).

Доцент Шухман вважався оратором, ерудитом, безпощадним полемістом, коли б я спитав його про голод на Україні, він би прискалив своє видюще око, поблискав своїм більярдним черепом і відповів запитанням на запитання: „А в якій газеті написано про цей ваш так званий голод, товаришу Сміян?“.

Газети про голод не повідомляли. Зате тітка Марфа писала: „А Голубицькі загибли всією сім’єю. Бригадир Оласенко прийшов уранці загадувати на роботу, стукав-стукав у землянку, аж глядь — а вони всі неживі…“

По радіо солодкоголосі Бунчиков і Нечаєв виспівували: „Прошел почти полмира я, такой, как ты, не встретил я“; куплетист Ілля Набатов висміював занепад капіталізму: „В Москве погода ясная, а в Лондоне туман“; індійський народ, очолюваний Махатмою Ганді, якого наші газети називали „автором реакційної політичної доктрини“, нарешті скинув з себе ярмо колоніалізму; Європа зачитувалася щоденником єврейської дівчинки Анни Франк з Амстердама; в Парижі відкрив свій салон Крістіан Діор, який революціонізував жіночу моду; американці, не вдовольнившись атомним бомбардуванням Хіросіми й Нагасакі, рвали тепер атомні бомби на тихоокеанських атоллах Бікіні та Еніветок, а в небі над самими Сполученими Штатами репортер К. Арнольд спостерігав перші „літаючі блюдця“; в Сибіру впав великий метеорит, а тітка Марфа писала з села, що тепер до Сибіру висилатимуть усіх тих колгоспників, хто не виробив мінімуму трудоднів, але цієї зими не висилають нікого, всі зостаються на місці — і ті, хто не виробив мінімуму, і стахановці, бо ж умирати всім однаково, на трудодень за весь рік не видали ні зернини, люди тільки тим і тримаються, в кого що виросло на вгороді.

Оксана, по-дитячому тулячись до мене, плакала ночами і крізь схлипування шепотіла: „Я поїду до мами! Поїду до мами!..“ Той шепіт краяв мені серце, рвав душу, але я тільки мовчки пригортав її до себе, нездатний знайти слова втішливі або хоч заспокійливі. Поставало в підвальній темряві понуре видиво нашого колгоспного Левченка, блискало залізнозубо, хижо шкірилося на голодних, вмираючих, на згорьованих вдів, невинних дітей, перекалічених фронтовиків: „Хліба? Не дам! Немає такої вказівки! Ми не можемо розбазарювати соціалістичну власність!“ і розплоджувалися залізно-зубі Левченки, мов мухи, намножувалися клітинним поділом, як амеби, кишіли ніби черва — вже левченки в усіх сусідніх селах: у Мотрино, в Комендантівці, в Ханделеївці, в Дашківці, вже районні Левченки, обласні, республіканські, а над ними постає Левченко всесоюзний, страхітливо клацає залізними зубами над усією державою, над принишклим людом, над покорою і безправ’ям, і тріщать кістки, стогін і здригання струшує всю землю, і німотство, як на могилах, тільки з репродукторів, яких не вимикають ні вдень, ні вночі, вигавкують співці-запроданці: „Давно мы дома не были…“

107
{"b":"256163","o":1}