ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Це… це… Ну, яке ви маєте право так говорити? Коли вже на те пішло, я — теж селянин, і моя мати, і малий брат, все моє село, район, область… Ціле море селянства! Яке ж тут викорінення?

— Море, кажете? Сарданапал і Валтасар! А чи є в тому морі глибини, вільні води, чи здіймаються гори хвилі, чи виграють у них силою загадкові істоти, а чи тільки мертве мілководдя, пустельні береги, небеса й вітри? Я розумію ваш благородний переляк: мої слова незвичні, вони страшні, як на вашу гадку, навіть ворожі. Але я вже надто старий чоловік, щоб кривити душею і добирати делікатних слів там, де кричить душа. До того ж я безпартійний і маю цілковите право, не лякаючись звинувачень у двурушництві, критикувати і марксизм, як терорію, і практичне здійснення марксистських теорій, і навіть нашого великого вождя. Чому він великий? Бо захопив усю владу, знищив суперників, усунув противників і конкурентів. Хто захоплює владу? Тільки той, хто ставить її понад усе. А селяни? Бачили ви, щоб селяни захоплювали владу? Всі селянські повстання кінчалися нічим. Болотников, Разін, Пугачов, селянська війна в Німеччині XVI століття, наша селянська війна на чолі з Хмельницьким, гайдамаки — чим усе кінчалося? Нічим, руїною, ще більшим поневоленням. Марксисти пояснюють: селяни ставили перед собою неправильні цілі. Не ставили, бо не вміли, бо це не їхня справа, а справа інтелігентів і тих, хто любить владу. А для селянина потрібна тільки справедливість і щоб ніхто не перешкоджав обробляти землю і годувати дітей. Там усе було надзвичайно просто. Десь вирішувалися долі народів цілих, а тут росло або не росло, родило або не родило, і ніхто й у гадці не мав, що від цього залежить усе на світі. Може, й зневажали селян у всі віки за те, що від них залежали імперії, церкви, вчення, ідеали. Вони не знали про це, не прагнули втручатися в справи світу, далекі були від того, щоб примушувати дослухатися до своїх голосів, але їхня влада відчувалася незримо, тяжіла над усіма, хто користався плодами їхньої тяжкої праці, і від того ставала особливо ворожою. Бо це була влада природна, як рух небесних світил, як течія вод, як проростання зела і запліднення звірів, її незмога було заперечити, відкинути, піддати сумнівам, як владу політиків, учених, пророків, тому її зневажали і ненавиділи найлютішою ненавистю. Парадокс і безглуздя історії: влада завжди найбільше ненавидить те, від чого вона найдужче залежить. Жовтнева революція — ось, здавалося б, ідеал для всіх поневолених. І що ж? Лозунг „земля — селянам“ вже наступного дня після жовтневого перевороту хтось потихеньку прибрав і, скажімо, на Україні з 14 мільйонів гектарів землі тільки 9 мільйонів одержали селяни. Та й то, власне, після царської земельної реформи 1906 року. А п’ять мільйонів, тобто понад третину, кудись зникли. Куди ж? Їх роздано цукрозаводам і так званим радгоспам, тобто держава забрала собі. Як наслідок: селянські повстання. І вже селяни не борці за правду, а бандити. І поет Багрицький пише: „Украина! Мать родная! Молодое жито! Шли мы раньше в запорожцы, а теперь в бандиты!“ А молодий революційний полководець Тухачевський, якого Сталін згодом розстріляє, громить повсталих селян на Тамбовщині і висилає цілі волості в створювані для цього концтабори. Вам доводилося чути пісню „Там вдали за рекой“?

— Всі комсомольці її співали до війни.

— Там є слова: „Ты, конек вороной, передай дорогой, что я честно погиб за рабочих“. Ось де все починалося. За селян, хоч їх тоді було в державі 90 процентів, хоч це саме вони, одягнені в солдатські шинелі, здійснили революцію, за них ніхто не гинув і не хотів гинути. Загинути повинні були вони самі. Троцький заявляв, що селяни не годяться навіть на барикади замість мішків з піском. Великого співця селянства Сергія Єсеніна вже після того, як його призвели до самогубства, Бухарін знищив у своїх „Колючих нотатках“, які ми тоді читали в „Правде“ з мовчазним (на жаль, саме з інтелігентсько-мовчазним!) обуренням, і після того на багато років Єсенін був заборонений.

— На фронті це був наш найулюбленіший поет, — наважився я вклинитися в цей бурхливий потік професорового мовлення, цієї несподіваної лекції, яка викликала в моїй душі не високу радість нового знання, а безпорадну розгубленість, безсиле скімлення і навіть бажання вмерти, щоб не чути всього цього, не знати, не бути співучасником. — Бадьорі заклики там не користувалися особливим успіхом. А от „не жалею, не зову, не плачу“ — це помагало і жити, і воювати, і вмирати.

— То що ж? — торжествуюче скинув догори руки професор. — Селянський поет, селянська культура чи, може, щось більше і вище? Єсеніна ви знаєте і всі знають. А хто сьогодні, крім старих, випадково уцілілих інтелігентів мого типу, бодай чув імена Клюєва, Клинкова, Ганіна? Коли хто й почує, то тільки зі зневажливим означенням „куркульські поети“, і ніхто вам не скаже, де й коли вони знищені. Натомість зоставлено нам Дем’яна Бєдного, який хвалився: „Я не певец мужицкого труда“, та Безименського, що називав Клюєва й Кличкоаа „стихотворньми мертвецами“ за те, що вони оспівували „индивидуалистическое одиночество крестьянской избы“, тоді як всесоюзному комсомольському поету кортіло мешкати тільки в гуртожитку.

У нас на Україні жорстоко критикували селянського поета Тодося Осьмачку. Мовляв, невже цей куркульський підголосок не бачить, скільки один лиш харківський завод „Серп і молот“ посилає щомісяця селу сіялок, приводів та плугів, а не організовує конвої для селян, як у вірші Осьмачки „Деспотам“:

Іде конвой, стогне камінь,

Спиня трамваї голосні

Ідуть оточені селяни

Густими жалами заліз.

Торби із хлібом за плечима,

Обличчя чорні од ріллі,

А ворони ведуть над ними

Круг сонця кола вогняні.

Іде конвой, і гнеться камінь,

Мов крига рання на воді,

Ідуть похилені селяни,

Як гори чорні, до лісів.

Осьмачку довели до божевілля, прозаїка Косинку, новели якого не можна було читати без здригання, розстріляли, активісти бігали по хатах і зривали з стін ікони й портрети Шевченка, Богдана Хмельницького в книжці історика Покровського про Україну називано „палачом украинского народа“, з церков знято дзвони, поспилювано хрести, священиків повисилано до Сибіру, а самі церкви — ці яскраві спалахи народного будівельного генія, якому було надто тісно в одноманітті глиняних хаток і солом’яних стріх, — або ж позакривано або й поруйновано зовсім. Тисячолітні свята Різдва, Паски, Івана Купала заборонили, колядки й щедрівки замінили пісенькою „Наш паровоз, вперед лети!“.

Ви вчилися в школі до війни. Ваш маленький брат вчиться сьогодні. Згадайте уроки української літератури, спитайте сьогодні свого брата: які вивчаються твори про дореволюційне життя українського селянства? Повісті Марка Вовчка, з яких ми довідуємося, що в українських селах жили самі раби. Ах як це точно відповідає марксистському вченню про поневолення народу при феодалізмі й капіталізмі! Але ж є ще шевченківські гайдамаки. Куди їх приткнути? До декабристів, до революціонерів-різночинців, до народовольців? Ніяк не виходить, бо в цій схемі немає місця для селян-революціонерів. Тоді поминемо гайдамаків мовчанкою і запропонуємо дітям „Кайдашеву сім’ю“ Нечуя-Левицького і „Землю“ Кобилянської. Там рідні брати гризуться за звичайнісіньку грушу, а там брат брата вбиває за шмат землі,—ось вам яскрава ілюстрація селянської темряви, обмеженості, користолюбства. Порівняно з цими затурканими нікчемними людьми навіть біблійний Каїн, який убив свого брата Авеля, виступає мало не героєм, бо він керувався не дріб’язковими мотивами, а відстоював власну гідність, до того ж став мовби своєрідним родоначальником прогресу. Бо коли бог прогнав Каїна з-перед своїх очей за вбивство рідного брата, Каїн знайшов собі жону, яка народила йому Геноха. Генохові ж породився Ірад, а Ірад появив Мегуяеля, Мегуяель появив Ламеха, Ламех узяв собі дві жони, одна на ім’я Ада, а друга на ім’я Зілла, і Зілла вродила йому Губаль-Каїна, праотця всіх тих, що кують мідь і залізо.

112
{"b":"256163","o":1}